Принцип правової визначеності у площині правозастосовної дискреції

Abstrakt

Метою наукової статті є аналіз специфіки правозастосовної дискреції у площині принципу правової визначеності.
Проведене дослідження дає змогу зробити висновок, що дискреційні повноваження є невід’ємним атрибутом суб’єкта правозастосування, оскільки допомагають прийняти найбільш оптимальне та справедливе рішення, не спираючись виключно на правову норму, яка за умови динамізму суспільних відносин не може передбачити абсолютно всіх аспектів фактичної ситуації.
Заперечується теза про те, що правозастосовна дискреція може у певний спосіб виправити дефекти нормативного матеріалу (оскільки це можливо лише шляхом правотворчості). Водночас дискреційні повноваження дають змогу врахувати всі специфічні аспекти конкретного правозастосовного випадку, що позитивно впливає на стан юридичної практики.
На підставі проведеного дослідження констатується, що широкі дискреційні повноваження допустимі для правозастосовних суб’єктів у розвинених демократіях, але у державах, де демократія знаходиться на стадії свого розвитку (зокрема і в Україні), широкі дискреційні повноваження можуть стати підставою для зловживань посадових осіб і прийняття ними несправедливих рішень. Так, в Україні низька якість нормативного матеріалу, зокрема і недотримання принципу правової визначеності, поєднується з низьким рівнем правосвідомості суб’єктів правозастосування.
Робиться наголос на тому, що в умовах воєнного стану та соціальної кризи в Україні правова визначеність нормативного матеріалу має бути підвищена, а правозастосовна дискреція суттєво скорочена. Зокрема, для національної правової системи на поточному рівні її розвитку доцільно обмежитися правозастосовною дискрецією в межах закону. Водночас дискреція поза межами закону може створити значні ризики зловживання повноваженнями державних органів та посадових осіб.
Зроблено висновок, що на сучасному етапі національній правовій системі України не притаманне практичне втілення принципу правової визначеності. Він, імовірніше, є декларативним, і це ще більше підриває довіру як до судової системи, так і до інших правозастосовних органів.