Правозастосовча дискреція у площині теорії соціальної кризи

Анотація

Метою наукової статті є аналіз меж правозастосовчої дискреції у площині теорії соціальної кризи.
Зроблено висновок, що поточна ситуація в Україні повністю відповідає сутності та ознакам соціальної кризи. В таких умовах особливо гостро візуалізується потреба особи у стабільності, у відчутті небайдужості держави до її прав та їхнього захисту.
Констатується, що наявність правозастосовчого розсуду у державних органів та посадових осіб спрямована на врахування нестандартних ситуацій та певних особливостей типових соціальних відносин. Під час соціальних криз кількість таких правозастосовчих випадків зростає експоненціально, оскільки нові соціальні умови продукують і нові типи соціальних конфліктів. Тому під час соціальної кризи наявність інституту правозастосовчої дискреції може рівною мірою допомогти утвердженню принципу верховенства права, захисту прав і свобод людини та громадянина, а також остаточно зневірити особу у функціонуванні державних та правових інституцій.
На основі методу правової компаративістики виявлено специфіку підходів по правозастосовчої дискреції у різних типах правових систем. Зокрема, в англо-саксонській правовій сім’ї доктринально обґрунтовуються положення про необхідність найширшого судового розсуду, що обумовлюється частковим злиттям правозастосовчої та правотворчої діяльності, а також особливостями структури системи права та юридичної техніки. Для класичних країн романо-германського типу правових систем правозастосовча дискреція зазвичай є набагато вужчою, бо варіанти вибору та межі розсуду зафіксовані у нормах статутного права. У державах пострадянського типу правових систем, до яких належить і Україна, широкі межі правозастосовчої дискреції містять у собі значні ризики через низький рівень правосвідомості суб’єктів владних повноважень, тому межі розсуду мають бути чітко визначеними, а варіанти – конкретизованими.
Акцентується увага на тому, що в умовах соціальної кризи недоліки інституту правозастосовчої дискреції лише загострюються, тому можливості розсуду повинні мінімізуватися у випадках, коли це створює ризики порушення прав і свобод людини.