Правничий часопис Донецького національного університету імені Василя Стуса

Титул і зміст Правничого часопису Донецького національного університету імені Василя Стуса

На шпальтах поточного номера опубліковані наукові здобутки фахівців у сфері права, що присвячені розробці важливих актуальних проблем у галузях теорії та історії держави і права, конституційного, міжнародного, цивільного, господарського, адміністративного права.

Макет Часопису (в повному форматі)

Тематична спрямованість журналу охоплює широке коло спеціальноюридичних і міждисциплінарних питань щодо творення права, його витоків та принципів, тлумачення і застосування, змісту правових інститутів різних галузей права, етичних стандартів правничої професії.

Становлення принципу особистої (персональної) кримінальної відповідальності в Україні за доби середньовіччя

О. В. Богатюк — Tue, 17 Sep 2024 00:00:00 +0300

У статті проводиться дослідження процесу становлення та розвитку принципу особистої (персональної) кримінальної відповідальності у середньовічній Україні протягом ІХ – першої половини ХVІІ ст.
Авторкою визначено, що елементами, які відображали зміст генези принципу особистої (персональної) відповідальності за досліджуваної доби були категорії «суб’єкт кримінального правопорушення», «індивідуальна кримінальна відповідальність» та «вік фізичної особи, з якого наступала кримінальна відповідальність».
Встановлено, що за періоду Київської Русі суб’єктами кримінального правопорушення (злочину) могли бути лише особисто вільні люди (фізичні особи). Таке сприйняття суб’єкта злочину зберігалося доволі довго та загалом відповідало історичним реаліям і вимогам епохи раннього середньовіччя. До кінця ХVІ ст. із прийняттям трьох редакцій Литовського Статуту під поняттям «суб’єкт кримінального правопорушення (злочину)» вже розуміли фізичну особу незалежно від соціального статусу (підданих, іноземців, апатридів), яка вчинила кримінальне правопорушення (злочин) і досягла віку, з якого наставала кримінальна відповідальність. У ХVІ ст. особисто залежні особи, які скоїли кримінальні правопорушення, не звільнялися від покарання. Уперше в історії вітчизняного кримінального права на законодавчому рівні з’являється поняття неосудності за станом здоров’я.
Авторка доходить висновку, що з ХІ ст. починає вдосконалюватися та поволі закріплюватися поняття індивідуальної кримінальної відповідальності. Новели Руської Правди ще місять відомості про пережитки інституту колективної відповідальності, однак у наступні століття ця домінанта не лише проголошувалася, але й законодавчо закріплювалася. Остаточно поняття індивідуальної кримінальної відповідальності було утверджене нормами Литовського Статуту.
Визначено, що вперше формальна згадка про вік для особи, яка могла нести кримінальну відповідальність, з’являється у положеннях Судебника Казимира ІV 1468 р.: від кримінального покарання звільнялися діти, які були молодші за сім років. Норми третьої редакції Литовського Статуту (1588) повністю закріпили правило: кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення кримінального правопорушення (злочину) виповнилося шістнадцять років. Ця норма цілком відповідає теперішнім положенням ч. 1 ст. 22 КК України.

Місце та значення свободи у системі принципів права

Я. П. Бондарчук , Ю. В. Гоцуляк — Tue, 17 Sep 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджуються класифікаційні характеристики свободи як правового принципу, визначене його особливе місце та значення у системі принципів. Автор робить висновок щодо онтологічного характеру базових принципів права, зокрема і свободи. Принцип не лише зосереджує світовий досвід права: деякі принципи, як-от свобода, роблять цей досвід можливим, є підставою для його наявності. Для того, щоб набути правового регулятивного досвіду, мають бути відправні точки, які роблять можливим будь-який порядок. Таким є ідея свободи, що надає змістовний інструментарій для дозволів і заборон, заохочень та санкцій. Автор доходить висновку, що принцип свободи можна класифікувати як відправний засадничий принцип, що закладає основу впорядкувального змісту будь-якої правової системи, і залежно від способу та ступеня розгортання його змісту, у політико-правовій реальності формуються історичні та географічні особливості правових систем.

Нормативно-правове забезпечення прав суб’єктів правовідносин у сфері надання медичних послуг

Ю. Ф. Волкова — Tue, 17 Sep 2024 00:00:00 +0300

Проаналізовано законодавство України та міжнародні правові акти щодо прав і свобод людини у сфері охорони здоров’я. Встановлено, що права людини у сфері охорони здоров’я включають усі права, якими наділені суб’єкти медичних правовідносин, закріплені на національному та міжнародному рівнях.
Констатовано, що на сучасному етапі реформування системи охорони здоров’я України актуальною залишається низка проблем, серед яких: низькі темпи реалізації нормативно-правових актів; декларативність прийнятих стратегічних документів; непослідовність та суперечливість дій щодо реалізації та захисту прав пацієнтів. Наголошено, що всі ці фактори ускладнюють формування нових відносин у медичній галузі відповідно до сучасних світових норм і стандартів. Акцентовано на необхідності своєчасного прийняття заходів із рівного доступу до медичної допомоги, дотримання прав людини та основних свобод, а також забезпечення належної поваги до гідності людської особистості. За результатами визначення права на охорону здоров’я та медичну допомогу у нормативно-правових актах з’ясовано, що досі відкритими залишаються питання індивідуальної автономії, інформації та інформованої згоди пацієнтів, дотримання цих норм надавачами медичних послуг та відповідна імплементація цих норм у життя. Тому вважаємо, що необхідно не лише встановити принцип доступності, а реально забезпечити доступ до необхідних медичних послуг для усіх верств населення.
З’ясовано, що на сучасному етапі світових інтеграційних процесів особливого значення набувають питання моралі та етики в медичній галузі. Доведено необхідність удосконалення механізмів правового регулювання відносин між пацієнтом і лікарем шляхом розробки та прийняття Етичного кодексу відповідно до міжнародних документів.
Запропоновано прийняття спеціального закону, який би детально визначив права пацієнтів на охорону здоров’я та медичну допомогу на основі Європейської хартії прав пацієнтів та практики країн-членів ЄС.

Поняття та зміст правового лібералізму

А. Р. Добросердов — Tue, 17 Sep 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджуються особливості поняття та змісту правового лібералізму як ключової ідеології для сучасних правових систем. Автор аналізує загальне поняття лібералізму та виокремлює його зміст. З’ясовано, що до елементів лібералізму дослідники відносять: індивідуалізм, свободу особистості, розум, рівність, толерантність, суспільну згоду та конституціоналізм. Водночас серед найважливіших ознак сучасного лібералізму вчені-правники виокремлюють: збереження і захист природних прав людини, договірний характер відносин між окремою людиною та державою, пріоритет громадянських свобод над політичними, юридичними і моральними нормами, його адаптацію до історичних, національних і культурних умов, конституційне обмеження впливу держави на економіку та її втручання у цю сферу. Автор наводить власне визначення правового лібералізму.

Принцип правової визначеності у площині правозастосовної дискреції

Я. М. Іванченко — Tue, 17 Sep 2024 00:00:00 +0300

Метою наукової статті є аналіз специфіки правозастосовної дискреції у площині принципу правової визначеності.
Проведене дослідження дає змогу зробити висновок, що дискреційні повноваження є невід’ємним атрибутом суб’єкта правозастосування, оскільки допомагають прийняти найбільш оптимальне та справедливе рішення, не спираючись виключно на правову норму, яка за умови динамізму суспільних відносин не може передбачити абсолютно всіх аспектів фактичної ситуації.
Заперечується теза про те, що правозастосовна дискреція може у певний спосіб виправити дефекти нормативного матеріалу (оскільки це можливо лише шляхом правотворчості). Водночас дискреційні повноваження дають змогу врахувати всі специфічні аспекти конкретного правозастосовного випадку, що позитивно впливає на стан юридичної практики.
На підставі проведеного дослідження констатується, що широкі дискреційні повноваження допустимі для правозастосовних суб’єктів у розвинених демократіях, але у державах, де демократія знаходиться на стадії свого розвитку (зокрема і в Україні), широкі дискреційні повноваження можуть стати підставою для зловживань посадових осіб і прийняття ними несправедливих рішень. Так, в Україні низька якість нормативного матеріалу, зокрема і недотримання принципу правової визначеності, поєднується з низьким рівнем правосвідомості суб’єктів правозастосування.
Робиться наголос на тому, що в умовах воєнного стану та соціальної кризи в Україні правова визначеність нормативного матеріалу має бути підвищена, а правозастосовна дискреція суттєво скорочена. Зокрема, для національної правової системи на поточному рівні її розвитку доцільно обмежитися правозастосовною дискрецією в межах закону. Водночас дискреція поза межами закону може створити значні ризики зловживання повноваженнями державних органів та посадових осіб.
Зроблено висновок, що на сучасному етапі національній правовій системі України не притаманне практичне втілення принципу правової визначеності. Він, імовірніше, є декларативним, і це ще більше підриває довіру як до судової системи, так і до інших правозастосовних органів.

Інформаційна культура у площині правової культурології

І. В. Кривешко — Tue, 17 Sep 2024 00:00:00 +0300

Метою наукової статті є аналіз інформаційної культури у площині правової культурології.
На підставі проведеного аналізу найбільш логічно визначати інформаційну культуру як систему цінностей та позитивних моделей поведінки, що формуються і розвиваються у процесі інформаційної взаємодії суб’єктів, тобто в інформаційних відносинах, які можуть бути як із диджитал-складником, так і без нього.
Інформаційна культура є інтердисциплінарним феноменом, передумовою якого є розвиток інформаційного суспільства. Причому можна виділити загальну інформаційну культуру та спеціальну (у сфері права, екології, психології, соціології, історії тощо). Тому у широкому сенсі інформаційну культуру можна визнати частиною загальної культури, а у вузькому (спеціально-юридичному) сенсі – частиною культури правової. Правова культура опосередковує цінності та позитивні моделі поведінки у сфері правової реальності і є наслідком високого рівня правосвідомості, як індивідуальної, так і колективної. Інформаційно-правова культура, по суті, є симбіозом цінностей, що формуються у правових та інформаційних відносинах.
Обґрунтовується наявність професійної інформаційно-правової культури. Її суб’єктами визнаються виключно представники правничих професій, тоді як суб’єктами інформаційно-правової культури є будь-які суб’єкти.
Доводиться, що у сучасному інформаційному суспільстві інформаційна та інформаційно-правова культура мають бути притаманні не лише фізичним та юридичним особам, а й штучному інтелекту. Наголошується на тому, що штучний інтелект має набувати навіть професійної інформаційно-правової культури, зважаючи на його проникнення у сферу судочинства, надання правничої допомоги, нотаріальну діяльність тощо.
Акцентується на тому, що правова культура вже переходить від стану окремих вчень, теорій, концепцій, прикладних моделей до цілісної галузі знань – правової культурології. Її можна розглядати як у локальному сенсі (тобто у конкретних національних правових системах), так і в глобальному (що забезпечує розвиток міжнародного права і прав людини).

Евтаназія як соціально-правове явище

С. В. Нечитайло , І. В. Стаднік — Tue, 17 Sep 2024 00:00:00 +0300

Статтю присвячено дослідженню актуальних питань евтаназії як соціально-правового явища. Сучасні тенденції розвитку людської цивілізації та забезпечення прав і свобод людини не лише актуалізували питання сутності евтаназії, а й зумовили потребу в їх додатковому теоретичному осмисленні та більш високому рівні визначеності в контексті перспектив її легалізації. Метою статті є узагальнення основних підходів до евтаназії, позицій «за» і «проти» її легалізації та визначення на цій основі її соціально-правової сутності. Проведено аналіз основних підходів до визначення поняття евтаназії та її основних видів. Досліджено досвід зарубіжних країн у частині легалізації / заборони евтаназії (зокрема Литви, Нідерландів), а також проаналізовано законодавство України, що регулює зазначені відносини. Окрему увагу приділено визначенню ролі паліативної допомоги та її зв’язку з евтаназією. На основі проведеного аналізу зроблено висновок, що евтаназія – це прискорення смерті за медичними показами, що виражається в умисній дії лікаря з метою припинення страждань невиліковно хворого пацієнта, яка здійснюється із суворим дотриманням вимог законодавства. Виділено основні сутнісні характеристики евтаназії, що відрізняють її від споріднених понять (зокрема асистованого самогубства) та кримінально-караних діянь (насамперед умисного вбивства), а саме: законність, наявність медичних показів, умисний характер дії, альтруїстична мета – позбавлення особи страждань, здійснення виключно лікарем, чітке дотримання процедури. Окреслено конкретні завдання, які потребують першочергового врегулювання під час вирішення питання щодо легалізації евтаназії. Зазначено, що правові механізми повинні не лише запобігти будь-яким зловживанням у цій сфері, а й сформувати сприйняття суспільством евтаназії виключно як останнього засобу для невиліковних пацієнтів.

Актуалізація проблем правового захисту дітей та молоді від шкідливого впливу інтернету

М. В. Павленко — Tue, 17 Sep 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано окремі суспільно-політичні проблеми, пов’язані зі стрімким розвитком інформаційних технологій в Україні, що спричинили появу низки глобальних викликів у сфері інформаційної безпеки держави. Висловлено думку, що найуразливішим об’єктом впливу сучасного інформаційного середовища є свідомість дітей та молоді.
Звертається увага на дисбаланс між експоненціальним зростанням обсягу інформаційного продукту і наявними засобами правового захисту особи від згубного впливу інформаційного контенту, насамперед продуктивної частини населення – людей молодого та середнього віку.
Констатовано відсутність закону, який би урегульовував захист молодого покоління від шкідливого впливу інтернету. Наголошується на актуальності нормативно-правового закріплення інституту інформаційної гігієни як складника інформаційної безпеки держави. Виявлено основні тенденції правового регулювання інформаційної безпеки й інформаційної гігієни дітей та молоді у країнах із розвиненою ринковою економікою. До них можна віднести: розвиток превентивного підходу; формування правових засад споживання інформаційного продукту; створення правових передумов для соціального діалогу державних інститутів із транснаціональними корпораціями власниками глобальних інтернет-ресурсів та соціальних мереж і впровадження юридичної відповідальності останніх за протиправний зміст контенту або його використання з протиправною метою.
Наголошено, що регуляторні новації країн західного світу у сфері інформаційно-комунікаційних технологій переслідують гуманістичні цілі та орієнтовані на захист цифрових прав дітей та молоді, які є найбільш вразливим сегментом інтернет-середовища.
Зроблено застереження про необхідність напрацювання правових запобіжників, що унеможливлюватимуть використання правил інформаційної гігієни для цілей цензури, а відтак і обмеження особи у реалізації права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, що є важливим в умовах розвитку сучасного цивілізованого суспільства та держави.

Інформаційні технології: джерела правового регулювання

О. П. Письменна — Tue, 17 Sep 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджується розвиток джерел правового регулювання інформаційних технологій в Україні. Проаналізовано розвиток правового регулювання інформаційних технологій, окреслено напрями впровадження інформаційних технологій в управлінську діяльність держави, підтверджується зв’язок розвинутого інформаційного суспільства, цифрових технологій з інформаційною безпекою, національною та державною безпекою. Розглянуто формування і реалізацію державної політики правового регулювання у сфері розвитку інформаційних технологій, ведення електронного урядування та інтеграції України до світового інформаційного простору. Проаналізовано розвиток національного законодавства, впровадження інформаційних технологій з розподілом на етапи, додатково обґрунтовано головні пріоритети і стратегічні напрями впровадження, використання сучасних інформаційних технологій для надання інформаційних та інших послуг громадянам і юридичним особам органами державної влади, можливості надання ними інформаційних та інших послуг з використанням електронних інформаційних систем, що має забезпечити прозорість послуг та обмежити бюрократизм, корупцію. Наголошується, що перехід до нової моделі інформаційного суспільства потребує належного правового регулювання на рівні національного законодавства відповідно до євроінтеграційних процесів.
Зроблено висновок, що правове регулювання інформаційних технологій має відбуватися під впливом як міжнародних актів, прогресивного досвіду окремих країн, так і власних українських реалій, спрямованих на поступовий розвиток самих технологій. Тому для України, де національна стратегія розвитку інформаційного суспільства знаходиться на стадії формування, особливо важливим є вивчення досвіду Європейського Союзу. Закріплюється твердження, що в умовах стрімкого розвитку інформаційно-комунікаційних технологій є всі підстави вважати, що вдосконалення правового регулювання впровадження інформаційних технологій є підґрунтям сталого соціально-економічного, науково-технічного, національно-культурного розвитку України з урахуванням світових напрямів розвитку та окремих досягнень у сфері інформатизації суспільства, і орієнтовано на вирішення викликів, пов’язаних з розвитком інформаційного суспільства, а також підвищення результативності державного управління, національної безпеки й оборони, демократизації суспільства.

Щодо розмежування правового статусу суб’єкта прав інтелектуальної власності і підприємця

І. Ф. Коваль, І. В. Атаманчук — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджено проблемні питання співвідношення і розмежування правового статусу фізичної особи-підприємця і фізичної особи – суб’єкта прав інтелектуальної власності та розроблено пропозиції щодо вдосконалення законодавчого регулювання цих питань. Зазначено, що особливість участі фізичної особи у господарських відносинах пов’язана також з тим, що після державної реєстрації як підприємця така особа поєднує два правові статуси: як фізична особа – носій особистих немайнових і майнових прав; як фізична особа-підприємець – учасник господарських відносин. Причому на практиці часто незрозумілим є правовий статус фізичної особи, в якому вона виступає в певних правовідносинах.
На підставі аналізу наукових підходів, судової практики сформульовано висновки щодо співвідношення і розмежування правового статусу фізичної особи-підприємця і фізичної особи – суб’єкта прав інтелектуальної власності та вдосконалення правового регулювання цих питань. По-перше, пропонується закріпити у господарському процесуальному законодавстві правило: якщо спір у відносинах інтелектуальної власності виникає за участі патентовласника – фізичної особи-підприємця, який реалізує свої майнові права на об’єкт інтелектуальної власності у сфері господарських відносин, спір щодо захисту таких прав має розглядатися в порядку господарського судочинства, незалежно від того, хто зазначений як позивач / відповідач – фізична особа чи підприємець. По-друге, запропоновано законодавчо врегулювати майнові відносини подружжя щодо приналежності майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності, оскільки норми про право спільної власності на речі не можуть бути застосовані до цих відносин за аналогією. Законодавчий підхід до врегулювання цих відносин має враховувати: нематеріальну природу об’єктів інтелектуальної власності; специфічний характер дій з їх використання (об’єкти промислової власності призначені для використання в господарській діяльності); необхідність володіння суб’єктом, що вирішує юридичну долю об’єкта інтелектуальної власності, спеціальних знань, досвіду тощо. Врахування інтересів іншого з подружжя має здійснюватися шляхом законодавчого закріплення його права на отримання частини доходів, набутих від їх використання об’єктів інтелектуальної власності, частини коштів, отриманих від їх відчуження або передання в тимчасове використання. Водночас якщо майнові права придбані за кошти, що отримані від підприємницької діяльності і використовуються в такій діяльності, їх треба вважати особистою власністю підприємця.

Проблеми страхування ризиків у сфері інтелектуальної власності

І. Ф. Коваль — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано сучасний стан та проблеми розвитку страхування у сфері інтелектуальної власності. Розглянуто причини, що гальмують процеси страхування ризиків у сфері інтелектуальної власності. На підставі дослідження чинного законодавства, наукової літератури обґрунтувано шляхи удосконалення законодавчого регулювання страхування ризиків у сфері інтелектуальної власності, надана характеристика видів ризиків у зазначеній сфері. Зазначено, що в національному законодавстві серед об’єктів страхування зазначено лише майно, яке належить на речовому праві, що виключає можливість визнавати об’єктом страхування об’єкти інтелектуальної власності і права на них. Підкреслюється, що права на об’єкти інтелектуальної власності мають спеціальний правовий режим, який відрізняється від права власності на майно (речі).
Проаналізовано зарубіжний досвід страхування ризиків, пов’язаних з об’єктами інтелектуальної власності. Залежно від життєвого циклу об’єкта інтелектуальної власності виокремлено і розглянуто види ризиків: ризик створення результату інтелектуальної діяльності, який за результатами перевірки (експертизи уповноваженим органом) не відповідає умовам правової охорони; ризик на етапі набуття прав на об’єкти промислової власності, що є чинним після державної реєстрації; ризик визнання патенту / свідоцтва недійсним; ризик порушення прав в межах договірних відносин; ризик втрати комерційної привабливості інноваційної розробки та ризик від невдалої комерціалізації; ризик позадоговірного порушення прав інтелектуальної власності.
За результатами дослідження запропоновано закріпити в національному законодавстві самостійний об’єкт страхування – майнові права на об’єкти інтелектуальної власності, набуття, здійснення і розпорядження правами інтелектуальної власності; а також наголошується на необхідності формування на практиці культури страхування різноманітних ризиків у сфері інтелектуальної власності.

Правовий режим майнових прав на торговельну марку, які виникли під час перебування правовласника у шлюбі

Н. О. Пєтухова — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджено питання щодо визнання спільним сумісним майном подружжя майнових прав на торговельні марки. У цій статті проаналізовано аспекти, які треба враховувати під час вирішення питання поділу майнових прав між подружжям, де один з подружжя є ФОП. Внаслідок дослідження запропоновано законодавчо передбачити у Сімейному кодексі України норму, якою визначити, що другий з подружжя, який не вказаний у свідоцтві про реєстрацію торговельної марки, має право на частину одержаних другим з подружжя доходів від використання торговельної марки, а також скоригувати формулювання ст. 190 ЦК України з метою усунення суперечностей під час вирішення питання можливості поділу майнових прав інтелектуальної власності.

Про об’єкт злочинів, передбачених ст. 114-2 Кримінального кодексу України

П. О. Бурда — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

У представленій статті здійснено спробу науково обґрунтованого визначення родового та безпосереднього (як основного, так і додаткового) об’єктів злочинів, передбачених ст. 114-2 Кримінального кодексу України.
Зокрема, доведено, що, попри розмаїття доктринальних позицій та різні підходи парламентаріїв іноземних держав, зміст тих суспільних відносин, які порушуються внаслідок вчинення діянь, передбачених розділом І Особливої частини Кримінального кодексу України «Злочини проти основ національної безпеки України», найкраще відображає використаний у чинній назві останнього термінологічний зворот «національна безпека». Водночас доведено, що замість поняття «злочини» у відповідний назві доцільно вказати на вживаний і в інших розділах Особливої частини термін «кримінальні правопорушення».
Аргументовано, що основним безпосереднім об’єктом злочинів, передбачених ст. 114-2 Кримінального кодексу України, є інформаційна безпека України у частині забезпечення недопущення несанкціонованого розповсюдження інформації, поширення якої в умовах воєнного або надзвичайного стану може завдати шкоду обороноздатності України.
Обґрунтовано положення про те, що, попри наявність підстав для поміщення аналізованої норми як до розділу І Особливої частини Кримінального кодексу України «Злочини проти основ національної безпеки України», так і до розділу XIV «Кримінальні правопорушення у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації», рішення законодавця про визнання несанкціонованого поширення військово значущої інформації різновидом посягань на основи національної безпеки України виглядає як більш системним, так і таким, що найкраще відображає антисуспільну спрямованість досліджуваного посягання.
У кінці статті визначені перспективні напрями наукових розвідок у відповідний сфері.

Становлення кримінальної відповідальності за декларування недостовірної інформації в Україні

О. В. Мартинюк , Т. В. Міхайліна — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджується процес становлення та розвитку кримінальної відповідальності за недостовірне декларування в Україні. Норми, що нині передбачають кримінальну відповідальність за декларування недостовірної інформації (ст. 3662, 3663 КК України), пройшли доволі тривалий процес становлення та розвитку. Автори виокремлюють чотири основні періоди процесу ґенези вказаних норм.
Перший період – від 1991 до 2014 р. У вказаний час термін «декларування доходів осіб» вперше зустрічається у системі національного законодавства і стосується передусім державних службовців. Наступним кроком у становленні відповідальності за декларування недостовірної інформації в Україні стало прийняття Закону України від 11 червня 2009 р. «Про засади запобігання та протидії корупції». Відповідальність за такі протиправні діяння була переважно адміністративно-правовою, а належні положення були закріплені у Кодексі України про адміністративні правопорушення.
Другий етап на шляху до криміналізації декларування недостовірної інформації пов’язується, з одного боку, з укладенням Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, а з іншого – із прийняттям Закону України від 14 жовтня 2014 р. «Про запобігання корупції». Кримінальний кодекс України було доповнено ст. 3661 «Декларування недостовірної інформації». У 2016 р. законодавець остаточно диференціював юридичну відповідальність за подання завідомо недостовірних відомостей у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування на дисциплінарну, адміністративну та кримінальну.
Третій період пов’язаний із подіями, що відбулися наприкінці 2020 р. 27 жовтня 2020 р. Конституційний Суд України визнав положення ст. 3661 КК України такими, що не відповідають Конституції України. 4 грудня 2020 р. Верховна Рада України ухвалила Закон, яким передбачалося відновлення кримінальної відповідальності за декларування недостовірної інформації. У КК України замість ст. 3661 з’явилося дві – ст. 3662 («Декларування недостовірної інформації») та ст. 3663 («Неподання суб’єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування»).
Останній, четвертий період, пов’язується зі внесенням змін до тексту ст. 3662 та 3663 КК України згідно із Законом України від 29 червня 2021 р. «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України щодо вдосконалення відповідальності за декларування недостовірної інформації та неподання суб’єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування».

Про перспективи вдосконалення санкцій норм, присвячених регламентації відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень у сфері лісових відносин

Р. О. Мовчан , О. В. Душевська — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

У статті здійснено критичних аналіз санкцій, передбачених за вчинення кримінальних правопорушень у сфері лісових відносин, вивчено проблеми, які виникають під час їх реалізації на практиці, а також розроблено на цій основі рекомендації щодо удосконалення розглядуваних приписів кримінального законодавства.
Зокрема, за результатами написання статті доведено, що санкції досліджуваних кримінально-правових норм підлягають удосконаленню з огляду на такі фактори: 1) установлена низька ефективність передбачених зазначеними санкціями покарань у виді арешту, обмеження волі та позбавлення волі на певний строк; 2) відносно невисока суспільна небезпека відповідної категорії кримінальних правопорушень; 3) наявні тенденції в кримінально-правовій політиці України; 4) попри екологічний, а не майновий характер досліджуваних злочинів, суди фактично виходять з того, що саме застосування штрафу є найбільш адекватною реакцією на вчинення розглядуваних деліктів.
З урахуванням висловлених аргументів запропоновано: 1) у санкціях, встановлених за вчинення лісових кримінальних правопорушень, які мають некваліфіковані склади (частини перші), передбачити єдиний безальтернативний основний вид покарання у виді штрафу; 2) з огляду на підвищену суспільну небезпеку низки діянь, які утворюватимуть особливо кваліфіковані склади кримінальних правопорушень, зберегти у відповідних санкціях вказівки на вид покарання, як-от позбавлення волі на певний строк. Водночас зазначається, що прагнення посилити відповідальність за певні діяння за допомогою вказівки на позбавлення волі на певний строк як єдиний вид покарання призводить до зворотного ефекту, який можна спостерігати і сьогодні, коли замість «реального» відбування покарання чи не всі винні особи звільняються від призначеного покарання у виді позбавлення волі. Тому у цих санкціях пропонується передбачити альтернативний основний вид покарання у виді штрафу.

Родинні зв’язки як ознака спеціального суб’єкта у нормах Кримінального кодексу України

Л. О. Мостепанюк — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

У статті розкриваються особливості ознаки спеціального суб’єкта кримінальних правопорушень, – родинним зв’язкам. На підставі аналізу норм Кримінального кодексу України виокремлені такі форми родинних зв’язків: мати (матір), батько, батьки, особи, які їх замінюють, близькі родичі або члени сім’ї, усиновителі, опікуни чи піклувальники, особи, на яких покладено обов’язки щодо виховання потерпілої особи або піклування про неї, вітчим, мачуха. Вказано неоднорідність їх філологічного розуміння та юридичного змісту.
Відповідно до положень Цивільного та Сімейного кодексів України здійснено детальну характеристику кожної форми родинних зв’язків. Наведено положення проєкту нового Кримінального кодексу України щодо визначення членами сім’ї подружжя та їх дітей до досягнення ними повноліття незалежно від спільного проживання, а також віднесення до їх кола будь-яких осіб, які спільно проживають, незалежно від перебування в шлюбі, що пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки (крім прав та обов’язків, які не мають характеру сімейних).
Охарактеризовано доктринальні здобутки та констатовано прагнення законодавчих органів щодо уніфікації термінології норм Кримінального кодексу України. Зазначено доцільність наукових дискусій про уточнення і деталізацію ознак спеціального суб’єкта кримінальних правопорушень, проаналізовано конкретні шляхи законодавця щодо удосконалення положень Кримінального кодексу України шляхом уточнення та розширення кола родинних зв’язків. Виявлено відсутність системності законодавчих процесів щодо удосконалення норм Кримінального кодексу України на прикладі терміну «особа, яка замінює батьків».
Зроблено висновок про потребу законодавчої уніфікації ознаки спеціального суб’єкта кримінальних правопорушень – родинних зв’язків, зокрема і відповідно до положень чинного кримінального процесуального законодавства.

Деякі питання об’єктивної сторони шахрайства, вчиненого шляхом незаконних операцій з використанням ЕОТ

Р. А. Усманов — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

Розглядаються питання визначення змісту ознак об’єктивної сторони шахрайства, вчинюваного шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки. Надається характеристика обману як ключової ознаки такого шахрайства. Беруться до уваги як судові рішення, так і положення науки кримінального права, піддається аналізу низка дискусійних питань. Наводиться аргументація можливості вважати обманом у контексті кримінальної відповідальності за шахрайство (ст. 190 КК) повідомлення неправдивих відомостей не потерпілій особі (не власнику банківського рахунку, а банківській установі). Доводиться, що обман у таких випадках може полягати у повідомленні неправдивих даних не безпосередньо працівникам банківських установ (наприклад, касирам), а бути опосередкованим засобами обчислювальної техніки, що їх використовує банківська установа (платіжний термінал, банкомат, спеціалізований сайт тощо). Такий обман пропонується називати опосередкованим.
Особливості об’єктивної сторони цього виду шахрайства визначено так: винна особа обманним шляхом спонукає банк-емітент виконувати дії, які не були санкціоновані законним утримувачем картки. По-перше, надсилаючи несанкціонований запит на платіж та використовуючи наявну платіжну систему, зловмисник вводить банк в оману щодо необхідності виконання зобов’язань за договором із законним утримувачем. По-друге, через цю оману банк безпідставно списує кошти з рахунку законного утримувача, завдаючи йому збитків. По-третє, дії злочинця з ініціювання переказу коштів та зазначені шкідливі наслідки перебувають у причинно-наслідковому зв’язку.
У випадку, коли здійснюється несанкціонована транзакція, у віртуальних активах також відбувається опосередкований обман. Транслюючи у мережу вузлів, що забезпечують функціонування платіжної системи віртуальних активів, повідомлення з ініціацією транзакції підписане приватним ключем потерпілої особи, винна особа здійснює обман учасників платіжної системи віртуальних активів. Такий обман полягає у повідомленні неправдивих відомостей про те, що особа, який належить віртуальний актив, ініціює транзакцію свого активу.

Про об’єкт кримінальних правопорушень, передбачених статтями 366-2 та 366-3 Кримінального кодексу України

В. М. Янівський — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню родового, видового, основних та додаткових безпосередніх об’єктів кримінальних правопорушень, передбачених статтями 366-2 та 366-3 Кримінального кодексу України. За результатами написання статті визначається кожен із цих різновидів об’єктів.
Зазначається, що родовим об’єктом кримінальних правопорушень, передбачених розділом ХVІІ Особливої частини Кримінального кодексу України, є суспільні відносини, які забезпечують нормальну, тобто таку, зміст і порядок здійснення якої визначені законодавством, діяльність державного апарату, апарату управління органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань, інших юридичних осіб як публічного, так і приватного права, а також суспільні відносини, які забезпечують здійснення регламентованої законодавством професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг.
Обґрунтовано, що видовим об’єктом аналізованих посягань є встановлений законом порядок декларування.
Доводиться, що основним безпосереднім об’єктом розглядуваних кримінальних правопорушень є суспільні відносини у сфері здійснення фінансового контролю, які забезпечують:
– з одного боку, подання суб’єктом декларування відповідної декларації;
– з іншого боку, – відображення у такій декларації достовірних відомостей (статті 366-3 та 366-2 Кримінального кодексу України відповідно).
Водночас аргументується, що додатковим факультативним об’єктом досліджуваних деліктів можуть виступати суспільні відносини, посягання на які пов’язане з декларуванням недостовірної інформації, а саме суспільні відносини, на які посягають корупційні делікти, загальнокримінальні майнові кримінальні правопорушення, кримінальні правопорушення проти правосуддя. Що ж до відносин у сфері протидії корупції, то доведено, що їх необхідно визнавати не просто додатковим, а саме обов’язковим додатковим об’єктом розглядуваних порушень фінансового контролю.

Про забезпечення фінансування за договором щодо організації та фінансування будівництва об’єкта

О. А. Беляневич , В. Л. Крупельницький — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню питань фінансування, забезпечення фінансування та інвестування будівництва як предмета договірного зобов’язання за участю замовника і девелопера будівництва. Надано визначення «фінансуванню будівництва», як сукупності (системі) дій з передачі та отримання грошових коштів для компенсації вартості майнових благ, що створюються та/або передаються для об’єкта будівництва. Охарактеризовано «забезпечення фінансування будівництва» як юридичні дії, які призводять до вивільнення і спрямування фінансових ресурсів для будівництва із власного / позикового капіталу замовника та/або девелопера будівництва в межах та у спосіб, що встановлені законом. Присвячено увагу інвестуванню в будівництві як вкладенню майна (фінансових ресурсів, майнових прав зокрема) та інтелектуальних цінностей інвестора в об’єкти власної господарської діяльності або господарської діяльності реципієнта інвестиції для створення та/або передачі у власність інвестора майнових благ (об’єктів інвестиційної діяльності), очікувана вартість або майбутня майнова вигода за яким (на момент інвестиції) оцінюється інвестором як така, що є вищою від вартості здійснюваної інвестиції, та/або для досягнення соціального, екологічного ефекту. Обґрунтовано доцільність віднесення питань забезпечення фінансування будівництва до компетенції замовника та девелопера будівництва. Запропоновано застосувати витратно-орієнтований підхід у визначенні категорії «фінансування будівництва» (виключно для конкретних виробничих витрат) у відношенні грошових коштів фізичних осіб, які залучаються девелопером / замовником будівництва для подальшого набуття такими особами права власності на відповідні об’єкти нерухомого майна. За результатом проведеного аналізу підготовлено зміни до Закону України «Про гарантування речових прав на об’єкти нерухомого майна, які будуть споруджені в майбутньому», що покликані удосконалити охорону інвестиційних інтересів фізичних та юридичних осіб, надати визначеність у використанні залучених фінансових ресурсів та інвестицій у правовідносинах за участі замовника і девелопера будівництва.

Щодо удосконалення захисту прав та інтересів сторін господарського договору у сфері промислової власності

Є. С. Глазков — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано стан і недоліки законодавчого регулювання договірних відносин, які складаються у сфері промислової власності, в частині захисту прав та інтересів їх сторін. Доведено, що наявна законодавча основа не створює необхідного правового підґрунтя для регулювання захисту прав та інтересів сторін господарських договорів у сфері розпорядження правами промислової власності, що має наслідком виникнення непорозумінь, суперечок і судових спорів. На підставі проведеного дослідження сформульовано такі висновки і пропозиції щодо удосконалення законодавчого регулювання договірних відносин, які складаються у сфері промислової власності щодо захисту прав та інтересів їх сторін: пропонується врегулювати в законах про охорону прав на різні об’єкти промислової власності спеціальні підстави припинення цих договорів, їх дострокового розірвання, правові наслідки настання вказаних юридичних фактів, враховуючи особливо той факт, що патент або свідоцтво, які засвідчують права на об’єкти промислової власності, мають ризик визнання їх недійсними або достроково припиненими; враховуючи недостатню розвиненість ринку прав промислової власності, пропонується закріпити у спеціальних нормах положення про законну неустойку за певні види порушень договірного зобов’язання у сфері промислової власності з правом її зміни або незастосування сторонами; доцільно розробити перелік оперативно-господарських санкцій, які можуть бути ефективними саме для забезпечення належного виконання ліцензійного договору, договору комерційної концесії тощо. Запропоновані висновки і пропозиції спрямовані на підвищення рівня захищеності прав та інтересів сторін господарських договорів у сфері передання прав промислової власності з позиції більш чіткої реалізації принципу правової визначеності у відповідному законодавстві.

Сучасні інноваційні методики викладання навчальних дисциплін господарсько-правового блоку: виклики в умовах реформи юридичної освіти та дистанційного навчання

Л. М. Дорошенко — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

У статті аргументується необхідність запровадження інноваційних методик у процес викладання дисциплін господарсько-правового блоку. Доводиться позитивний ефект їх застосування для отримання результатів навчання, як-от знання, уміння, навички, способи мислення, погляди, цінності, інші особисті якості, які особа здатна продемонструвати після завершення освітньої програми (програмних результатів навчання). Обґрунтовується доцільність апробації в навчальному процесі альтернативних, «некласичних» методик викладання з метою підвищення рівня конкурентоздатності, сучасності навчального процесу в закладах вищої освіти; актуальність впровадження таких методів організації навчально-пізнавальної діяльності, які спрямовані на передачу і засвоєння здобувачами вищої освіти знань, формування умінь і навичок (словесні, наочні й практичні методи навчання). Виокремлено види інтерактивних методик, які використовуються у сучасній юридичній освіті, а саме: творчі завдання, робота в малих групах; навчальні ігри (рольові ігри, імітаційні судові засідання, ділові ігри); використання суспільних ресурсів (запрошення юриста-практика вузької спеціалізації, організація екскурсії до суду, інноваційних парків тощо); інтерактивна лекція, робота з технічними засобами навчання, відео- і аудіоматеріалами; «студент (або інший здобувач вищої освіти) у ролі викладача»; «кожен навчає кожного»; мозаїка; обговорення складних і дискусійних питань і проблем (дискусії, дебати, симпозіуми, турніри, круглі столи); вирішення проблем, case-study – аналіз певних ситуацій (аналіз казусів, перемовини, медіація) тощо. Продемонстровано механіку застосування окремих методів та прийомів під час вивчення тем дисциплін господарсько-правового блоку, зокрема проаналізовано проведення інтерактивного практико-орієнтованого заняття з дисципліни «Корпоративне право» – рольової гри «Імітаційні загальні збори»; розкрито дидактичні прийоми під час роботи у малих групах, впровадження методики «навчаючись – навчаю», мозкового штурму; розкрито ідею започаткування в навчальному процесі цікавої інноваційної форми – проведення case-study, а саме «Перемовин щодо укладення корпоративного договору»); проаналізовано альтернативні формати проведення підсумкового контрол. в якості навчальної гри в межах дисципліни «Торгове право» тощо. Фокусується увага з метою практикоорієнтованності навчального процесу на доцільності проведення занять, як-от «Організація власної справи», де студентами аналізуються питання організації бізнесу від створення до припинення діяльності суб’єкта господарювання; використанні суспільних ресурсів, організації проведення «гостьових» лекцій, бінарних занять тощо.
На підставі проведеного дослідження зроблено висновок щодо необхідності впровадження сучасних інтерактивних інструментів, що є одним із найважливіших напрямів вдосконалення підготовки студентів-правників у сучасному освітньому процесі.

Правовий режим майна фермерського господарства

О. С. Нешик — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

Статтю присвячено дослідженню питання правового режиму майна фермерського господарства. Мета статті полягає в уточненні змісту правового режиму майна фермерського господарства та розробленні пропозицій щодо удосконалення відповідних положень закону.
На підставі проведеного дослідження доводиться, що правовий режим майна фермерського господарства є підвидом правового режиму майна суб’єкта господарювання, його зміст включає статичні та динамічні елементи правового режиму майна суб’єкта господарювання, зовнішній прояв яких має певні особливості, обумовлені організаційно-правовою формою фермерського господарства. Зроблено висновок, що зміст правового режиму майна фермерського господарства визначається правом власності (правом спільної власності для фермерського господарства без статусу юридичної особи) як основним правовим титулом майна господарства.
У статті виокремлено засадничі положення правового режиму майна фермерського господарства: 1) участь членів фермерського господарства у формуванні його майна (складеного капіталу); 2) визначення переліку майна, яке може перебувати у власності фермерського господарства; 3) господарська правосуб’єктність господарства у майнових відносинах; 4) джерела регулювання майнових відносин, якими визначено закон, статут, угоду між членами господарства, договір (декларацію) про створення господарства; 5) право члена фермерського господарства на частку майна такого господарства при його ліквідації або у разі припинення членства.
На основі аналізу законодавства та судової практики обґрунтовано, що прояв елементів правового режиму майна фермерського господарства тісно взаємопов’язаний з можливістю визнавати фермерське господарство зі статусом юридичної особи корпоративним підприємством.
З метою удосконалення правового режиму майна фермерського господарства пропонується конкретизувати положення щодо формування майна (складеного капіталу) фермерського господарства шляхом внесення змін до ст. 19 Закону, а також розробити примірний статут фермерського господарства з метою забезпечення дотримання положень Закону і надання методичної допомоги особам, які бажають створити фермерське господарство, у закріпленні положень правового режиму майна такого господарства.

Правовий режим майна страховиків у сфері транспорту

Д. С. Світличний — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

У статті було поставлено і вирішено завдання: визначити і схарактеризувати особливості правового режиму майна страховиків у сфері транспорту, запропонувати напрями підвищення капіталізації страховиків і посилення їх майнової складової господарювання.
Визначено і схарактеризовано особливості правового режиму майна страховиків у сфері транспорту, серед яких: регулювання відносин зі страхування у сфері транспорту переважно нормами ГК України і Закону України «Про страхування»; здійснення господарювання на основі титулів права власності та права господарського відання, а також на основі похідних договірних режимів використання майна; наявність правоспроможності у страховика; ефективне користування майном із оперативним відчуженням майна, яке не використовується у діяльності страховика; здійснення функцій із ефективного управління майном керівником страховика або через його підлеглих; чітке визначення напрямів використання прибутку (доходів) страховика; перманентні вступ та участь у майнових відносинах із державою та іншими учасниками відносин у сфері економіки; забезпечення правової охорони майна юридичними підрозділами страховика. У статті підтримано пропозицію В. С. Щербини про повернення до ГК України статті 138 «Право оперативного використання майна» і доповнення Кодексу новою статтею 138-1, адже на такому правовому режимі господарюють десятки і сотні відділень та представництв ледь не у кожного страховика в Україні.
У частині пошуку і пропозиції напрямів підвищення капіталізації страховиків і посилення їх майнової складової господарювання запропоновано розширення законодавчого стимулювання утворення страховиків у сфері транспорту на основі майна з різних джерел за походженням, приналежністю і формою власності. Вказано переваги участі як засновників чи акціонерів страховиків державних органів та суб’єктів господарювання. Вони або повинні мати у власності контрольний пакет акцій таких страховиків, або «золоту акцію». Певна частина ринку страхування у сфері транспорту повинна припадати на наявну сьогодні державну страхову компанію – на її представництва і відділення. Діяльність суб’єктів господарювання на ринку страхування у сфері транспорту повинна спиратися на державно-приватне партнерство як у внутрішньогосподарських відносинах у середині самих страховиків, утворених на основі майна з різних джерел, так і у відносинах між державними страховиками та недержавними перевізниками.

Щодо законодавчої основи господарсько-правового забезпечення інноваційного підприємництва

І. В. Сичук — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

Метою статті є дослідження стану законодавчої основи господарсько-правового забезпечення інноваційного підприємництва в Україні, визначення напрямів його вдосконалення. У статті акцентується, що правове регулювання сфери інноваційного підприємництва в Україні базується на численних законах та нормативно-правових актах.
Аналізується, що законодавча основа складається з Конституції України, міжнародних договорів, кодифікованих актів, спеціальних законів у сфері інноваційного підприємництва та допоміжних законів, спеціальних нормативно-правових актів у сфері інноваційної діяльності і підприємництва та відповідних допоміжних організаційних нормативно-правових актів. Внаслідок проведеного дослідження робиться висновок, що вирішення цих проблем потребує комплексних заходів з удосконалення системи правового регулювання інноваційного розвитку, включно з систематизацією законодавства, доповненням нормативно-правових актів новими нормами, уточненням правових форм та умов здійснення інноваційного підприємництва, а також законодавчим закріпленням державної підтримки цієї сфери. Пропонуються напрями вдосконалення законодавства у сфері інноваційного підприємництва.

Безпекові запевнення та гарантії безпеки України в умовах збройної агресії

О. Г. Турченко — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

Надійною запорукою безпечного майбутнього України, забезпечення нею свого права на безпеку є наявність власних потужних військових сил, приєднання до НАТО та чіткі безпекові договори з сильними державами.
У статті проведений критичний аналіз змісту Будапештського меморандуму, укладених на виконання Спільної декларації про підтримку України країн «Групи семи» (G7) 2023 року угод про співробітництво у сфері безпеки та інших безпекових документів, укладених за участю України чи щодо України, щодо наявності реальних гарантій безпеки та механізмів захисту суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України.
У статті автором робиться висновок, що Будапештський меморандум необхідно вважати обов’язковою для виконання міжнародною угодою, що містить певні безпекові запевнення для України, але не містить належного механізму реального захисту суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України.
За результатами аналізу новітніх угод та інших безпекових документів, укладених за участю України чи щодо України, встановлено, що їх наскрізною темою є чітко визначений курс України на європейську та євроатлантичну інтеграцію, реалізація якого бачиться через виконання логічно поєднаних стратегічних і тактичних завдань.
Доведено, що, по-перше, угоди про співробітництво у сфері безпеки, укладені Україною з 9 країнами (зі Сполученим королівством, Німеччиною, Францією, Данією, Канадою, Італією, Нідерландами, Фінляндською Республікою, Латвійською Республікою) на виконання Вільнюських домовленостей 2023 року, як довгострокові договори з чітко визначеними напрямами співпраці у військовій та невійськовій, політичній, фінансовій, гуманітарній та інших сферах, у напрямі реформ, з розподілом зобов’язань та відповідальності між партнерами, спрямовані на посилення підтримки й захисту України на шляху до членства в НАТО та ЄС; по-друге, одним із найбільш важливих пунктів усіх угод є підтримка України в процесі набуття нею повноправного членства в НАТО та чітка обіцянка підтримувати Україну стільки, скільки буде необхідно для відновлення її територіальної цілісності та захисту від агресора.
Обґрунтовано, що ці угоди не можна розглядати в якості суто «безпекових» угод чи «гарантій безпеки» в розумінні Північноатлантичного (Вашингтонського) договору 1949 року, не є вони і замінником членства в НАТО.

Право на інформацію в системі конституційних прав людини і громадянина

В. В. Фурман — Wed, 18 Sep 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню сутності, змісту і структурних елементів права на інформацію, а також визначення місця та ролі цього права в системі конституційних прав людини і громадянина.
Визначено, що право на інформацію є комплексним правом людини і передбачає можливість вільно здійснювати з нею будь-які не заборонені законом дії (отримання, користування, зберігання, поширення, перетворення), у разі, якщо вони не загрожують інформаційній безпеці особі, суспільству та державі, та розглядається як інструмент забезпечення прав, що сприяє громадській участі або дає змогу людині та громадянину реалізовувати інші свої права. Основними структурними елементами права на інформацію є: право збирати, право зберігати, право використовувати та право поширювати інформацію усно, письмово або іншим способом – на свій вибір, які структуруються в інші численні інформаційні права.
У статті доведено, що закріплене в Основному Законі України право на інформацію є сполучною ланкою всієї системи конституційних прав і свобод, а також можливості їх реалізації. Право на свободу думки і слова та інформацію в будь-якій формі треба розглядати як особисте право кожної людини, незважаючи на те, що у разі отримання чи поширення інформації під час виборів різного типу його можна характеризувати як політичне право громадянина, а також можна віднести й до культурних прав людини, зокрема з огляду на право кожного на освіту.
Автором підкреслено, що право на інформацію, згідно з формулюванням низки правових актів, входить як складник до права на вільне вираження кожним своєї думки, однак з огляду на значимість права на інформацію та його роль в сучасному світі можна говорити про його самостійність у системі конституційних прав людини і громадянина, яке пов’язане зі свободою слова, свободою вираження думок, ідей, поглядів і переконань та сприяє реалізації цих свобод і здійсненню багатьох інших прав людини.