Правничий часопис Донецького національного університету імені Василя Стуса

Межі суддівського розсуду у сфері застосування способів захисту прав інтелектуальної власності

І. Ф. Коваль , А. М. Захарченко — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджено міжнародну і національну законодавчу базу, судову практику, наукові підходи стосовно суддівського розсуду у сфері застосування способів захисту прав інтелектуальної власності. Доведено, що розширення права суду на визначення ефективного способу захисту відповідає Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Водночас зроблено висновок, що відповідно до норм чинного процесуального законодавства, спосіб захисту, який може застосувати суд при вирішенні справи, обирає позивач, тому суд позбавлений можливості на власний розсуд, всупереч волі позивача, обирати чи змінювати спосіб захисту прав позивача. Також суд не може відмовляти в позові через відсутність певного способу захисту в законодавстві. Суд не має права виходити за межі позовних вимог для визначення ефективного способу захисту права замість позивача. Саме на позивача покладено обов'язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову, а суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, при розгляді справи повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи.
Проаналізована судова практика щодо захисту прав інтелектуальної власності стосовно застосування судом ефективних способів захисту, яка свідчить, що деякі суди продовжують оцінювати способи захисту з погляду їх закріплення в законодавстві. Водночас окремо ставиться питання ефективності способу захисту.
Обґрунтовано, що визначення судом способу захисту, який не передбачений законом або договором, залежить від, по-перше, доведення позивачем неефективності передбаченого у законі або договорі способу захисту, по-друге, пред’явлення позивачем вимоги про застосування іншого – ефективного способу захисту, по-третє, не суперечність такого способу захисту закону, по-четверте, визнання судом ефективним заявленого позивачем способу захисту.

Щодо реалізації перехідного правосуддя в Україні у поствоєнний період

С. В. Гайду , О. В. Мартинюк — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується питання щодо можливості реалізації перехідного правосуддя в Україні у поствоєнний період у світлі здійснення політичної функції держави.
Автори зосереджують увагу на тому, що однією з центральних проблем реалізації змісту політичної функції держави є питання захисту прав і свобод людини та громадянина, а для сучасної України в умовах воєнного стану та майбутнього повоєнного відновлення цей запит набуває нового окреслення. Відтак проблема розробки ефективного правового механізму щодо реалізації захисту прав людини стане одним із найважливіших завдань для української держави у поствоєнний період. З метою подолання усіх негативних наслідків збройного конфлікту, відновлення принципів верховенства права, повернення до повноцінного функціонування демократичних інститутів, а також поваги до прав людини державами розроблялися і впроваджувалися різні концепції перехідного правосуддя.
Світовий досвід показує, що перехідне правосуддя може бути ефективним інструментом для подолання наслідків збройних конфліктів, сприяючи стабілізації ситуації та забезпеченню тривалого миру. Дослідження більш-менш успішних прикладів із історії різних держав (наприклад, Південна Африка, Руанда, Колумбія тощо) надає цінний досвід, який може бути використаний і адаптований до умов кожної країни, зокрема й України.
Автори роблять висновок, що реалізація перехідного правосуддя в Україні, спрямованого на подолання наслідків збройного конфлікту з росією, вимагатиме створення ефективних механізмів забезпечення справедливості та відновлення. Усталеними напрямами перехідного правосуддя, що склалися у міжнародно-правовій практиці, мають стати кримінальне переслідування, насамперед за вчинення міжнародних злочинів; відшкодування шкоди, виплата репарацій та відновлення порушених прав; пошук правди (у т. ч. шляхом документування воєнних злочинів) та проведення інституційних реформ. Кінцевим результатом перехідного правосуддя має бути остаточне утвердження принципу верховенства права з належними гарантіями щодо реалізації прав людини.

Суддівський розсуд як основа «живого права» у вченні Є. Ерліха

Ю. В. Гоцуляк , О. В. Мартинюк — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано правове вчення Є. Ерліха щодо концепту живого права та вплив суддівської практики на правову реальність, на формування правових змістів. Встановлено, що суспільні відносини цілком можуть випереджати наявні норми, що особливо підтверджує сучасний рух життя, а відтак постає питання необхідності гнучких форм права. Автором аналізуються положення щодо «мовчазного волевиявлення судді», яке не є нормою і не має такої юридичної сили, однак таке волевиявлення у рішенні може опиратись частково на традиції, звичаї, принципи, а не на припис норми, який може не відповідати фактичним реаліям життя. Автори доходять висновку, що бачення Є. Ерліха щодо цінності суддівського розсуду зберігає свою актуальність і зараз, коли Україна переживає важкі надзвичайні обставини, пов’язані зі збройним конфліктом, режимом воєнного стану, до якого «мирне право» не завжди готове, а відтак суддівська практика виходить на важливу роль у тлумаченні та реалізації норм, що, зокрема, обмежують права та свободи людини, збереженні необхідних критеріїв для цього обмеження.

Інструменти втілення цілей сталого розвитку в Україні

Н. С. Гудима — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

У роботі проаналізовано зобов’язання держави захищати права людини та обов’язки бізнесу поважати права людини, які випливають із наявних міжнародних норм та основних конвенцій з прав людини, що визначають повагу до прав людини як глобальний стандарт очікуваної поведінки бізнесу та як інструмент втілення Цілей сталого розвитку. Керівні принципи ООН, інтегровані у Національній стратегії України у сфері прав людини, визначили завдання, очікувані результати та основні показники для оцінювання прогресу. Відзначено, що Євроінтеграційні орієнтири України, зокрема Угода про асоціацію між Україною та ЄС, є важливим рушієм численних трансформацій національного законодавства з орієнтацією на права людини, який передбачає гармонізацію національного законодавства з чинним acquis ЄС, включно з нормами і стандартами у сфері прав людини. Проаналізовано низку Національних стратегій розвитку у різних сферах суспільного життя та концепцію реалізації державної політики у сфері сприяння розвитку соціально відповідального бізнесу в Україні, які формують нормативну базу у сфері бізнесу і прав людини та визначають засоби реалізації Керівних принципів ООН. Зважаючи на швидкозмінні зовнішні фактори, запропоновано регулярно здійснювати оцінку Концепції та поновлювати План заходів для вирішення виниклих проблем найбільш раціональним способом та за дотримання прав людини. Відзначено відсутність державних і недержавних засобів та механізмів захисту прав людини від негативного впливу бізнесу. Забезпечення прозорого та ефективного регулювання діяльності суб’єктів господарювання підвищує репутацію, інвестиційну привабливість, довіру та повагу до України з боку міжнародних інвесторів, потенційних міжнародних партнерів України. Потребує покращення стан забезпечення верховенства права, боротьби з корупцією та дискримінацією, корпоративного управління, орієнтованого на права людини; підвищення суверенних кредитних рейтингів України; дотримання формальних критеріїв (інфляція, податкове навантаження тощо); впровадження механізмів податкових пільг у більшості секторів економіки; розширення та створення нових індустріальних парків і покращення умов ведення бізнесу в них.

Теоретичні та прикладні аспекти впровадження цифрових платформ у аграрному секторі: порівняльно-правове дослідження

К. О. Калаченкова — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню міжнародного та національного досвіду функціонування діджитал-платформ у аграрному секторі. Актуальність дослідження зумовлена розвитком та впровадженням диджиталізації в усі сфери економіки, зокрема і в аграрний сектор. Метою цього дослідження є визначення правових умов для успішного впровадження цифрових платформ у діяльність суб’єктів аграрної сфери, зокрема шляхом впровадження найкращих міжнародних практик у національну правову систему. У статті розглядаються приклади успішних міжнародних дджитал-платформ, зокрема платформ eNAM (Індія), AgriDigital (Австралія) та Farmigo (США). У роботі висвітлюються ключові функції диджитал-платформ, а саме: автоматизація процесів, підвищення прозорості, забезпечення ефективності управління ресурсами та покращення доступу до ринків збуту. Акцентовано, що ефективне функціонування таких платформ неможливе без належного правового регулювання. Розглядаються правові засади використання диджитал- платформ, включаючи вимоги до захисту даних, договірного регулювання та кібербезпеки, з урахуванням законодавства ЄС (GDPR, DSA) і США (Farm Bill, Cloud Act). Окрема увага приділена впливу диджиталізації на український аграрний сектор та відповідне правове регулювання. В роботі досліджуються українські диджитал-платформи, які спрямовані на підтримку аграрного сектору. Зроблено аналіз стану правового регулювання в Україні, зокрема аспектів доступу до державних реєстрів, укладення електронних правочинів і захисту конфіденційності даних. Звертається увага на відсутність чіткого регулювання питання функціонування диджитал-платформ, зокрема в аграрній сфері, та виділяються ключові питання, які потребують вирішення на законодавчому рівні. Запропоновано рекомендації щодо вдосконалення нормативно-правової бази України для сприяння розвитку диджитал-платформ у аграрному секторі. Зроблено висновок про доцільність перейняття іноземного досвіду щодо регулювання функціонування диджитал-платформ.

Загрози реалізації ідеї партисипативної демократії

Л. О. Нікітенко — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена питанням загроз реалізації ідеї партисипативної демократії.
Запропоновано під загрозами реалізації ідеї партисипативної демократії (загрозами партисипативної демократії) визнавати будь-які обставини або події, що викликані внутрішніми або зовнішніми чинниками, здатні порушити нормальний стан розвитку партисипативної демократії, що в кінцевому підсумку негативно вплине на її результативність та щодо яких потрібно застосовувати певні заходи запобігання, нейтралізації та усунення.
Виявлено, що основними загрозами реалізації ідеї партисипативної демократії в сучасному світі є: 1) доступ громадян до неповної та неправдивої публічної інформації і межі транспарентності публічної влади; 2) популізм як інструмент політичної боротьби; 3) рамки правових обмежень громадянської участі; 4) розмивання відповідальності держави та громадянського суспільства; 5) ускладнення процесу ухвалення публічного рішення через збільшення витрат часу та інших ресурсів; 6) повага думки більшості без урахування думки меншості;
7) низький рівень освіченості громадян та досвіду в питаннях управління публічними справами; 8) абсентеїзм як результат аполітичності та пасивності громадян; 9) корупція на всіх ланках владної піраміди. Наголошено, що оскільки партисипативна демократія є динамічним явищем, то з часом перелік загроз може змінюватись.
Сформульовано пропозиції щодо подолання наведених загроз. В умовах існування широкого переліку загроз реалізації ідеї партисипативної демократії необхідним вбачається ефективне залучення переважної більшості громадян у консенсусі з меншістю до процесу ухвалення публічних рішень через підвищення рівня їхньої освіченості та медіаграмотності, нівелювання економічної нерівності та аполітичності, забезпечення взаємної рівномірної відповідальності з органами влади, що діють на умовах розумних меж транспарентності, антипопулізму та доброчесності, гарантування правових умов впливу на публічне управління (особливо за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій).

Лібералізм та основоположні правові цінності: сучасний погляд на співвідношення

І. В. Стаднік , Ю. В. Гоцуляк — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено дослідженню актуальних питань співвідношення лібералізму та основоположних правових цінностей в умовах глобальних викликів. Сучасні тенденції розвитку людської цивілізації та забезпечення прав і свобод людини не лише актуалізували питання сутності та змісту лібералізму загалом та правового лібералізму зокрема, а і зумовили потребу в їх теоретичному переосмисленні та більш високому рівні визначеності в контексті взаємодії з системою основоположних правових цінностей з урахуванням змін, що відбулися у суспільстві. Метою статті є узагальнення сучасних підходів до співвідношення фундаментальних положень сучасного лібералізму та основоположних правових цінностей і обґрунтування на цій основі можливих перспектив їх подальшого розвитку. Проведено аналіз основних підходів до визначення сутності та фундаментальних принципів лібералізму загалом та правового лібералізму зокрема. Окрему увагу приділено аналізу співвідношення ліберальних принципів з основоположними правовими цінностями. На основі проведеного аналізу зроблено висновок про існування підтримуючого зв’язку між фундаментальними принципами сучасного лібералізму та основоположними правовими цінностями, оскільки саме різноманітність ліберальних ідей заклала надійний фундамент для визнання та розвитку основоположних правових цінностей (прав і свобод людини, верховенства права, демократії), а необхідність збереження і захисту цих цінностей спонукає ліберальну спільноту до пошуку нових способів подолання викликів та перешкод у сучасному глобалізованому світі. Окреслено конкретні завдання, які постають перед сучасним лібералізмом і потребують першочергового вирішення під час подолання загроз та перешкод на шляху побудови відкритих суспільств, основу функціонування яких складають основоположні правові цінності.

Підхід, орієнтований на потерпілого в діяльності представника (правові, організаційно-тактичні та психологічні засади)

І. О. Ємець — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

У статті наголошено, що підхід, орієнтований на потерпілого, наразі необхідно відносити до міжнародних стандартів правозахисної діяльності та діяльності, пов’язаної із забезпеченням правосуддя. Адвокат, який залучений до кримінального провадження як представник потерпілого, також повинен діяти відповідно до вимог міжнародно-правових актів і положень кримінального процесуального законодавства. З’ясовано, що залучений як представник адвокат діє від імені потерпілого, а тому стратегію своєї представницької діяльності, правову позицію та інші важливі аспекти діяльності формує з огляду на інтереси потерпілого й обставини справи. Визначено, що принципи діяльності представника потерпілого в контексті реалізації підходу, орієнтованого на потерпілого, складають три групи засад: правові, організаційно-тактичні та психологічні. До правових засад запропоновано відносити: 1) принцип забезпечення інтересів клієнта (який охоплює принцип інформованої згоди); 2) неприпустимості конфлікту інтересів потерпілого та його представника; 3) конфіденційності. Організаційно-тактичні принципи уособленим комплексом рекомендацій щодо визначення алгоритмів процесуальний дій і заходів, у яких братиме участь потерпілий, засобів збирання доказів і застосування заходів безпеки. Вони визначаються подією кримінального правопорушення, ситуацією, у якій проводиться розслідування тощо. Психологічні засади спрямовані на недопущення переживання потерпілим негативного попереднього досвіду, тобто ретравматизації, застосування чутливого підходу, правил безбар’єрної комунікації тощо. Дотримання окреслених підходів до взаємодії адвоката з потерпілим сприятимуть реалізації підходу, орієнтованого на потерпілого та досягненню цілей кримінального провадження. Наголошено, що перспективи подальших досліджень полягають у виробленні рекомендацій щодо впровадження підходу, орієнтованого на потерпілого у діяльність усіх органів, залучених до здійснення та забезпечення правосуддя.

Опір представникові влади чи іншій уповноваженій особі в історії кримінального права України

В. Б. Качковський — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню питання історичного розвитку кримінальної відповідальності за опір представникові влади чи іншій уповноваженій особі на прикладі ст. 342 Кримінального кодексу України, а також осмислення теоретичних і практичних проблем, пов’язаних з його встановленням. Констатовано неможливість та недопустимість ігнорування власного історичного досвіду законотворчої діяльності.
Доведено, що кримінальна відповідальність за опір щодо представника влади чи іншої уповноваженої особи не передбачалася, починаючи з часів дії кримінального законодавства Київської Русі та земель, що утворилися після феодальної роздробленості, законодавства в період існування Галицько-Волинського князівства, Литовсько-Руської держави та протягом перебування України під владою Речі Посполитої, в період козацької держави та під час перебування України у складі Австро-Угорської імперії. Аргументовано, що в середині ХІХ ст. у структурі Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. вперше з’явилася кримінальна відповідальність за опір представникові влади чи іншій уповноваженій особі.
Виявлено факт наявності відповідальності за опір представникові влади чи іншій уповноваженій особі у нормативно-правових актах Української незалежної держави, законодавстві Української РСР та незалежної України до ухвалення нового КК. Вказані дії передбачалися в усіх чинних Кримінальних кодексах у формах примушування, протидії, поєднаних із вбивством представника влади або заподіянням йому тяжких тілесних ушкоджень.
Акцентовано на диференціації відповідальності в Кримінальному кодексі України 1960 р. щодо різних потерпілих: представника влади або представника громадськості, який охороняє громадський порядок, працівника міліції, народного дружинника або військовослужбовця при виконанні ними обов’язків з охорони громадського порядку.
Зроблено висновок, що сучасне кримінальне законодавство характеризується наявністю ст. 342 КК, яка передбачає відповідальність за опір представникові влади чи іншій уповноваженій особі в Україні. Водночас продовжується активна розробка нового КК, в якому будуть реалізовані найкращі надбання сучасної науки кримінального права.

Потерпілий у кримінальному правопорушенні, передбаченому ст. 399 кримінального кодексу України

Т. С. Любченко — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена визначенню сутності та особливостям потерпілого у діянні, передбаченому ст. 399 Кримінального кодексу України «Умисне знищення або пошкодження майна захисника чи представника особи». Визначено, що потерпілим від вказаного кримінального правопорушення може визнаватися захисник чи представник особи або їх близькі родичі.
Проаналізовано розуміння та повноваження захисника, виділено та охарактеризовано різні категорії представників особи. Піддано критиці пропозицією про те, що потерпілою від кримінальних правопорушень, передбачених ст. 398, 400 Кримінального кодексу України, може бути особа, яка здійснює правозахисну діяльність. Зважаючи на відсутність законодавчого закріплення терміна «особа, яка здійснює правозахисну діяльність», а також на поверхневий його зміст, висловлена позиція щодо недоцільності запровадження його в якості потерпілого у ст. 399 Кримінального кодексу України. Зроблено висновок, що чинна редакція ст. 399 Кримінального кодексу України включає всі необхідні категорії осіб, що надають правову допомогу та можуть потребувати у зв'язку з цим посиленої кримінально-правової охорони.
Проаналізовано розуміння категорії «близькі родичі». Виявлено, що для чинного законодавства характерне змішування понять: близькі родичі та члени сім’ї, близькі родичі чи свояки, близькі особи та члени сім’ї. Наголошено на недопустимості такого явища, особливо – під час конструювання та внесення змін до Кримінального кодексу України, коли законодавцю треба враховувати норми регулятивних галузей права.
У проєкті нового Кримінального кодексу України зазначено, що близька людина – член сім’ї або інша людина, інтереси якої мають суттєве значення для особи; членами сім’ї, якими пропонується визнавати: а) подружжя та їх дітей до досягнення ними повноліття – незалежно від спільного проживання; б) будь-яких осіб, які спільно проживають, незалежно від перебування в шлюбі, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки (крім прав та обов’язків, які не мають характеру сімейних).
Висловлено пропозицію про заміну у ч. 1 ст. 399 КК та в диспозиціях інших статей, що стосуються кримінально-правової охорони правомірної діяльності захисника чи представника особи, пов’язаної з наданням правової допомоги, терміна «близькі родичі» та «близька особа».

Міжнародний досвід регулювання обігу зброї: шляхи впровадження в Україні

А. О. Хоменко — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується потенціал України щодо вдосконалення нормативно-правової бази регулювання обігу зброї з опертям на досвід провідних зарубіжних країн. З огляду на сучасні виклики національній безпеці, значний обсяг нелегальної зброї в обігу та актуальність питань щодо володіння вогнепальною зброєю серед населення, ефективне правове регулювання цієї сфери є пріоритетним завданням для забезпечення громадської безпеки, зниження рівня злочинності та формування умов для відповідального володіння зброєю.
У статті аналізуються регуляторні моделі, Великої Британії, Сполучених Штатів Америки, Швейцарії та Чеської Республіки, які представляють різні підходи до правового регулювання обігу зброї. Так, у Великій Британії встановлено суворі вимоги до володіння вогнепальною зброєю, що передбачають багаторівневі перевірки, обмежений доступ до зброї та жорсткий контроль за її використанням, включаючи заборону на більшість видів напівавтоматичної та автоматичної зброї. Це сприяє мінімізації ризиків незаконного використання зброї, проте водночас викликає дискусії щодо прав громадян на самозахист.
У статті також проаналізовано чинне українське законодавство у цій сфері. Зокрема, увага приділена прогалинам і суперечностям, які існують у системі контролю за обігом зброї в Україні. Незважаючи на значну кількість обмежувальних норм, проблема нелегальної зброї в обігу залишається серйозною загрозою. Недосконалість системи ліцензування, недостатній контроль за переміщенням зброї та відсутність єдиного електронного реєстру ускладнюють ефективне регулювання. Порівняння українського законодавства із законодавствами інших країн дає змогу виявити слабкі сторони, що потребують невідкладного вдосконалення, та визначити найкращі міжнародні практики, які можуть бути адаптовані до українських реалій.
Запропоновані у статті рекомендації щодо реформування національного законодавства включають як нормативно-правові, так і організаційно-практичні заходи, що сприятимуть посиленню державного контролю, мінімізації ризиків нелегального використання зброї та підвищенню ефективності правозастосування. Використання найкращих міжнародних практик допоможе створити збалансовану систему обігу зброї, яка забезпечуватиме права громадян на володіння зброєю, водночас захищаючи громадську безпеку.
Отже, стаття є важливим внеском у розвиток правового регулювання обігу зброї в Україні, надаючи науковцям, законодавцям та правоохоронним органам комплексний інструмент для розробки більш ефективних механізмів регулювання, які відповідатимуть сучасним викликам національної безпеки.

Проблематика адміністративної процедури у сфері земельних відносин

О. В. Бахур — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

У статті проведено аналіз нормативно-правових актів, що регулюють адміністративну процедуру у сфері земельних відносин. Визначено, що проблематика досліджуваного питання полягає в недосконалості адміністративних процедур, спрямованих захищати інтереси і права людини та ефективно запобігати корупційним ризикам, надмірному навантаженню на адміністративний апарат держави, утворенню зайвих бюрократичних ускладнень, унеможливлюючих, за певних умов, уникнення порушень прав особи. Натомість впровадження більш прозорих, чітких і справедливих процедур сприятиме розвитку земельних відносин та наближенню до європейських стандартів належного адміністрування.

Титул і зміст Правничого часопису Донецького національного університету імені Василя Стуса

На шпальтах поточного номера опубліковані наукові здобутки фахівців у сфері права, що присвячені розробці важливих актуальних проблем у галузях теорії та історії держави і права, конституційного, міжнародного, цивільного, господарського, адміністративного права.

Макет Часопису (в повному форматі)

Тематична спрямованість журналу охоплює широке коло спеціальноюридичних і міждисциплінарних питань щодо творення права, його витоків та принципів, тлумачення і застосування, змісту правових інститутів різних галузей права, етичних стандартів правничої професії.

Проблемні питання застосування Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»

О. А. Беляневич — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена проблемі дії у часі та просторі законодавства про тимчасово окуповані території. Звертається увага на те, що встановлення в Законі України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідних заборон і обмежень можна розглядати як тимчасове вилучення загальних норм-принципів (свободи підприємницької діяльності, вільного руху капіталів, товарів та послуг на території України) з правового простору держави на певній частині її суверенної території. В умовах війни для кваліфікації певних дій важливо точно визначати час окупації і межі окупованої території, з чим пов’язується «запуск» у дію відповідних законодавчих заборон (заборони переміщення товарів, робіт, послуг, переказу коштів між тимчасово окупованою територією та іншою територією України, заборони укладення правочинів під загрозою їх нікчемності із суб’єктами господарювання, місцезнаходженням яких є тимчасово окупована територія тощо) та обмежень. Аргументовано, що при застосуванні норм Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», зокрема ст. 3, 13, 131, треба послуговуватись визначенням тимчасово окупованих територій просторово і у часі згідно з даними, що містяться у переліку, затвердженому Мінреінтеграції, та на підставі цього ж переліку визначати дію норм, що регулюють поширення правового режиму тимчасової окупації, в часі і просторі. Звертається увага на те, що цим Законом у редакції від 01.07.2021 було заборонено на період тимчасової окупації переміщення товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію усіма видами транспорту, в тому числі автомобільним, залізничним, повітряним та трубопровідним транспортом, а також лініями електропередач та гідротехнічними спорудами. Після 24.02.2022 ця заборона автоматично поширюється на всі окуповані території незалежно від того, в який час було прийнято той чи інший нормативний акт, у якому ретроспективно зафіксовано фактичну дату окупації певної територіальної громади. В умовах війни це не може розглядатися як зворотна дія закону у часі.

Оціночні поняття «розумна обачність» та «стандартна ділова практика» в корпоративному праві

Л. М. Дорошенко — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано законодавство та правозастосовна практика в контексті інформаційних обов’язків сторін корпоративного договору. Аргументовано, що обізнаність про наявність корпоративного договору є єдиним критерієм потенційної можливості застосування способу захисту прав сторін, як-от визнання договору недійсним. На підставі проведеного дослідження з метою ефективного захисту прав акціонерів (учасників), які не є сторонами такого договору, та прав самого товариства, зроблено висновок про доцільність закріплення на законодавчому рівні правових наслідків для сторін корпоративного договору у разі невиконання ними обов’язку щодо повідомлення товариства про факт наявності такого договору, не розкриваючи його змісту. Аргументовано, що єдиною обізнаною особою про обмеження, встановлені корпоративним договором, повинна бути інша сторона такого договору, з метою чого переважно такий договір і укладається, а саме для того, щоб містити інші тактичні ходи, іншу стратегію, інші положення, які мають бути невідомими широкому загалу. Виокремлено ознаки розумної обачності суб’єкта правовідносин, а саме обачна поведінка - це поведінка (діяння у формі дії, бездіяльності), за якої: 1) суб’єкти правовідносин, зіставляючи зовнішні, об’єктивні, явні та видимі обставини, можуть та повинні знати про наявність / відсутність певних фактичних обставин / юридичних фактів, що мають значення у конкретній ситуації; 2) суб’єкти правовідносин мають не допускати ігнорування вочевидь сумнівних ситуацій, а за їх появи повинні вжити певних заходів з метою запобігання виникненню негативних юридичних наслідків для себе. Обґрунтовується, що вживання оціночної категорії, як-от «розумна обачність», не сприяє реалізації принципу правової визначеності, передбачуваності судової практики та сталості господарського обороту, а така позиція національних судів фактично ставить під сумнів презумпцію добросовісності сторони, права якої порушено.

Судовий захист інтересів територіальних громад від незаконних забудов: проблема процесуальної дієздатності

О. Й. Качмар — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

Стаття охоплює процесуальні аспекти судового захисту інтересів територіальних громад в Україні у сфері містобудівної діяльності. Досліджено проблему відсутності у територіальних громад процесуальної дієздатності для звернення до суду за захистом своїх порушених інтересів. Акцентується на прогалині в процесуальному законодавстві – територіальні громади хоч і є учасниками цивільних відносин, проте не наділені правом звертатися до суду з позовами для захисту своїх прав та інтересів. У статті розглянуто правові норми, які підтверджують проблему, досліджено судову практику на предмет того, хто на практиці звертається до суду з позовами на захист інтересів територіальних громад, проаналізовано питання щодо наявності у прокурора та громадських організацій повноважень звертатись до суду в інтересах територіальних громад, запропоновано зміни до процесуального законодавства, Законів «Про прокуратуру», «Про громадські об’єднання» (щодо права прокурорів і громадських об’єднань звертатися до суду з позовами в інтересах територіальних громад).

Віртуальні активи у складі майна суб’єктів господарювання

О. І. Кулик — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджено віртуальні активи у складі майна суб’єкта господарювання. Актуальність статті зумовлена необхідністю суб’єктам господарювання мати у складі свого майна певні віртуальні активи: їх можливо набути у власність на підставі певного правочину, або ж емітувати в результаті господарської діяльності, що потребує конкретизації наукових положень щодо правової природи та місця віртуальних активів у складі майна суб’єктів господарювання. Метою дослідження є конкретизація наукових положень щодо правової природи та місця віртуальних активів у складі майна суб’єкта господарювання.
На підставі проведеного дослідження виявлено, що віртуальні активи входять до складу майна суб’єкта господарювання. Незабезпечені віртуальні активи кваліфікуються у складі майна як цифрові речі. Водночас забезпечені віртуальні активи мають подвійну природу: є одночасно цифровими речами і сукупністю майнових прав на об’єкт забезпечення.
Враховуючи те, що суб’єкт господарювання має право емітувати віртуальні активи, реалізовувати їх громадянам і юридичним особам, а також придбавати віртуальні активи інших суб’єктів, доведено, що віртуальні активи, які суб’єкт господарювання використовує у будь-яких операціях, крім операцій з їх випуску (емісії) та погашення, є товарами, які перебувають у господарському обороті на ринку віртуальних активів.
Дослідженням запропоновано доповнити ст. 6 Закону України «Про віртуальні активи» новою частино, яка б відображала положення про те, що віртуальні активи є особливим видом майна суб’єктів господарювання, а суб’єкт господарювання має право емітувати віртуальні активи, реалізовувати їх громадянам і юридичним особам, а також придбавати віртуальні активи інших учасників ринку.

Формування правового забезпечення енергоефективності і використання альтернативних джерел енергії в Україні

А. М. Сологуб — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

У статті було поставлено і вирішено завдання: розглянути особливості процесів формування правового забезпечення енергоефективності і використання альтернативних джерел енергії в Україні, визначити перспективи подальшого розвитку цих процесів.
Вказано на важливість і незамінність для економіки держави і її суб’єктів сфери енергетики. Визначено і схарактеризовано особливості процесів формування правового забезпечення енергоефективності і використання альтернативних джерел енергії в Україні. Наведено процеси формування відповідного законодавства з початку 1990-х років до сьогодні, утворення реорганізації і ліквідації державних органів регулювання відносин у сфері енерговиробництва та енергопостачання. Виявлено тенденції та особливості названих процесів: 1) вартість електричної та іншої енергії для державних та комунальних органів і підприємств, суб’єктів господарювання і домогосподарств постійно зростає, стимулюючи усіх запроваджувати енергозберігаючі технології і зменшувати споживання; 2) стимулюється видобуток (генерування) енергії з альтернативних джерел та перехід на споживання такої енергії через встановлення достатньо високих «зелених» тарифів; 3) потреба у захисті економічних інтересів держави сформувала стратегію зниження «зелених» тарифів для домогосподарств і суб’єктів господарювання залежно від моменту введення в експлуатацію енергоустановок (більший розмір «зеленого» тарифу для діючих виробників енергії у нових постановах НКРЕКП, порівняно з попередніми, пов’язаний з індексацією на рівень інфляції); 4) декарбонізація транспортного сектору економіки забезпечується наданням митних і податкових пільг виробникам та імпортерам електромобілів та електродвигунів до них. Зроблено висновок про подальше поглиблення наведених процесів і тенденцій, а також про подальше поглиблення імплементації прогресивних норм законодавства ЄС та окремих країн-членів ЄС у бік посилення енергозбереження та підвищення ступеня ефективності енергокористування. Еволюційними або революційними способами будуть змінюватися способи генерування енергії, а тому і правове стимулювання їх швидкого та ефективного запровадження.

Превентивна реструктуризація боргів як спосіб запобігання банкрутству

О. В. Циганович — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

Стаття має на меті дослідити нормативне регулювання нещодавно впровадженої в українське законодавство процедури превентивної реструктуризації, визначити його сильні сторони і прогалини та виробити пропозиції щодо вдосконалення відповідних механізмів.
Під час роботи було досліджено нормативне регулювання превентивної реструктуризації, виділено її основні аспекти, проаналізовано різні етапи процедури. На основі проведеного аналізу виділено потенційні переваги та недоліки процедури для юридичної практики, запропоновано шляхи вирішення останніх.
Так, для більш ефективного регулювання засадничих аспектів превентивної реструктуризації пропонується виробити чітке визначення та перелік «ознак неплатоспроможності», які є ключовими для багатьох внутрішніх механізмів цієї процедури. Одним із можливих варіантів є їх формування на основі конкретних негативних показників фінансового аудиту. Водночас, підходити до цього питання варто не суто математично, а на основі багатостороннього аналізу.
До того ж для збалансування механізмів превентивної реструктуризації у контексті прав боржників та кредиторів пропонується поширити дію субсидіарної відповідальності на випадки відмови боржника від проведення процедури на запит кредиторів, якщо в майбутньому банкрутство все ж сталося.
У статті також висвітлено проблему потенційних зловживань превентивною реструктуризацією, задля вирішення якої пропонується ускладнити її ініціювання, зокрема, поклавши на боржника обов’язок розкривати власну фінансову звітність в момент ініціювання процедури, підвищити вимоги до концепції превентивної реструктуризації, а також встановити відповідальність за фіктивне використання процедури.
Нарешті, під час порівняння досудової санації та превентивної реструктуризації встановлено, що ці процедури не є взаємовиключними у межах Кодексу України з процедур банкрутства. Водночас відкритим залишаються питання їх застосовності та стимулювання сторін до їх використання.

Нормативно-правове регулювання захисту прав дітей на окупованих територіях України

Т. М. Варга , І. С. Пирога — Wed, 29 Jan 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена захисту прав дітей, які залишились на окупованих російськими військами територіях України. Сьогодні, коли під час воєнної агресії росії проти України права дитини зазнають значних порушень, існує потреба у дослідженні нормативно-правового регулювання захисту прав дитини. У статті проаналізовано міжнародні та національно-правові документи щодо забезпечення захисту прав дитини в умовах ведення війни. Акцентовано на найбільш порушуваних російським агресором правах дітей, які залишились на тимчасово окупованих територіях України, серед яких: вербування та залучення неповнолітніх до збройних сил агресора та участі у бойових діях, викрадення дітей, розлучення з батьками та примусова депортація на територію окупанта. Встановлено, що вербування неповнолітніх дітей до збройних сил супротивника й використання у бойових діях є абсолютно незаконним та забороненим міжнародним гуманітарним правом. Відповідно до Римського статуту МКС, використання дітей, які не досягли 15-річного віку, для ведення бойових дій у збройних силах чи збройних угрупованнях є воєнним злочином. Відзначено, що українські діти викрадаються російською владою з українських державних установ та відправляються до росії на усиновлення, що є грубим порушенням Конвенції ООН про права дитини, яка захищає дітей від насильницького переміщення. Російські окупанти розлучають дітей з батьками, примусово вивозять їх на територію окупанта. З’ясовано, що відповідно до Женевської конвенції заборонено примусове індивідуальне чи масове переселення або депортацію осіб з окупованої території на територію окупаційної або будь-якої іншої держави. Комісія ООН визнала депортацію українських дітей воєнним злочином.