Правничий часопис Донецького національного університету імені Василя Стуса

Запровадження в Україні європейських стандартів охорони і захисту прав інтелектуальної власності

І. Ф. Коваль — 2025-06-28

У статті досліджено стан імплементації в національному законодавстві та практиці європейських стандартів охорони і захисту прав інтелектуальної власності та визначено шляхи подальшого наближення системи правової охорони інтелектуальної власності в Україні до стандартів права ЄС. Встановлено, що в останні десятиліття під впливом процесів євроінтеграції, цифровізації, інноваційного розвитку система правової охорони інтелектуальної власності активно реформується, удосконалюється, насамперед в частині гармонізації з європейськими стандартами. Подальше наближення системи правової охорони інтелектуальної власності в Україні до стандартів права ЄС буде сприяти підвищенню ефективності захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності і створенню умов для їх якісної комерціалізації.
Проведений аналіз засвідчив, що в Україні проведена велика робота щодо адаптації законодавства України до права ЄС в частині охорони і захисту прав інтелектуальної власності. Водночас для повноцінної реалізації і практичного втілення європейських стандартів необхідним є системний та комплексний підхід. Разом з подальшим удосконаленням законодавчої бази у вищезазначених напрямах потрібно забезпечити і такі кроки: формування культури комерціалізації прав інтелектуальної власності, трансферу технологій, впровадження інновацій серед бізнесу; підготовка професійних кадрів серед фахівців державних органів, які мають повноваження щодо запобігання, попередження, виявлення правопорушень у цій сфері; забезпечення повноцінної судової спеціалізації щодо розгляду справ про захист прав інтелектуальної власності; підвищення ефективності функціонування, взаємодії і координації національних державних органів, уповноважених забезпечувати охорону, ефективне використання і захист прав інтелектуальної власності; забезпечення державної підтримки процесів комерціалізації інтелектуальної власності, трансферу технологій, відповідне державне регулювання цієї сфери, зокрема за допомогою системи державного замовлення на розробку технологій у найбільш затребуваних розробках і інноваціях у сфері оборони, кібербезпеки, будівництва та відновлення інфраструктури, медицини, аграрного сектору, зелених технологій.

Формування принципу свободи заповіту в середньовічній Україні (ІХ – перша половина ХVІІ ст.)

О. В. Богатюк — 2025-06-27

У статті досліджено процес становлення та розвитку принципу свободи заповіту в середньовічній Україні протягом ІХ – середини ХVІІ ст.
Авторка наголошує, що принципи сучасного спадкового права мають власну історію становлення та розвитку, серед яких вирізняється принцип свободи заповіту. Він, як і деякі принципи сучасного спадкового права, почав формуватися і нормативно закріплюватися на теренах України за середньовічного періоду (ІХ – перша половина ХVІІ ст.).
Встановлено, що витоки становлення принципу свободи заповіту належать до кінця ІХ – початку Х ст., а перша письмова згадка про нього міститься у ст. 13 Договору Русі з Візантією від 911 р. Згодом ці положення міжнародних договорів зустрічаються у Руській Правді. Авторка робить висновок, що за доби становлення давньоукраїнської державності принцип свободи заповіту набував дещо обмеженого вигляду, порівняно з його сучасним розумінням. Однак синергія норм українського звичаєвого права і канонів християнства сприяла розширенню суб’єктивної волі заповідача, а відтак і розширенню змісту принципу свободи заповіту.
Визначено, що підвалини принципу свободи заповіту, закладені за княжої доби і закріплені нормами Руської Правди, продовжували існувати на українських теренах протягом наступних століть аж до прийняття трьох редакцій Литовського Статуту. Норми останнього надавали перевагу спадкування за заповітом перед спадкуванням за законом як батьківського («ба́тьківщина»), так і материнського («материзна») майна. Протягом ХVІ ст. спостерігається розширення змісту суб’єктивної волі заповідача під час укладення заповіту.
Авторка, беручи до уваги феодальний тип середньовічного права і держави, резюмує, що принцип свободи заповіту містив певні обмеження, і вони різнилися залежно від правового режиму майна та правового статусу окремих суспільних верств. Окремі категорії осіб були позбавлені права бути заповідачами. Відповідні законодавчі обмеження відповідали принципам побудови феодально-ієрархічного суспільства, а відтак певні цивільні права (включаючи свободу заповіту) зазнавали обмежень щодо окремих категорій осіб.

Особливості становлення та розвитку права на свободу віросповідання у правових доктринах Середньовіччя та Нового часу

О. М. Зінкін — 2025-06-27

У статті досліджено особливості становлення права на свободу віросповідання від середньовіччя до Нового часу у різних правових доктринах. Виявлено, що релігійні віровчення у давні часи вирізнялись суттєвою терпимістю. Сприйняття релігії як чогось властивого конкретному народу, державі у ті часи було цілком нормальним. Божество мало стосунок до конкретної спільноти, а відтак були всі підстави для свободи релігії у частині терпимості до вірувань інших народів. Автор констатує, що якщо у давні часи для існування імперії потрібно забезпечити релігійний плюралізм, то у часи середньовіччя саме релігійний монізм став важливим інструментом для укріплення влади. Августин виступає проти свободи релігії, оскільки релігія стає нетерпимою до іновірства, до демократії. Право та справедливість може існувати в належний спосіб лише в межах церкви.
У статті висвітлюється положення, що зачатки теорії народного суверенітету у М. Падуанського закладають теорію світської народної влади, яка не потребує для свого здійснення участі церкви. Автор робить висновок, що Л. Валла як представник школи гуманізму відроджує можливість полеміки між різними світоглядними позиціями навіть поза межами християнства.
Встановлено, що право і християнство стають тотожними, поза його віровченням неможлива справедливість, а отже, і право, і держава. М. Лютер впроваджує та відстоює принцип свободи християнського світогляду, деінституціалізації християнського життя. Т. Мюнцер демонструє зв’язок наявного християнського устрою суспільства із соціальною нерівністю. Відтак з’являється важлива тенденція демократизації суспільного ладу, реалізації принципу рівності, що позитивно впливає на розвиток свободи віросповідання. Виявлено, що Дж. Локк відстоює позицію, згідно з якою релігія має перейти від сфери імперативності, державного примусу і публічно-правових відносин до диспозитивності, вільного вибору і приватних відносин.

Ефективність реалізації оборонної функції держави як умова забезпечення національної безпеки

В. В. Кузнецов — 2025-06-28

У статті розглянуто окремі аспекти реалізації оборонної функції держави та сформульовано її значення для забезпечення національної безпеки. Автором обґрунтовано, що російська агресія проти України впливає на формування нової парадигми національної безпеки. Встановлено, що зміна парадигми національної безпеки на концептуальному рівні потребує врахування не тільки факту російської агресії, але й світоглядної трансформації самого поняття з урахуванням досвіду провідних зарубіжних країн. У дослідженні зроблено висновок, що національну безпеку треба розглядати як правову категорію, що характеризує певний рівень захищеності життєво важливих інтересів, прав та свобод особи, суспільства і держави від зовнішніх та внутрішніх загроз.
У статті констатовано факт, що національна воєнна політика має серйозні вади, які знижують обороноздатність України. Автором обґрунтовано, що оборонна функція держави у сфері мобілізаційної політики не отримала належної реалізації в Україні не через відсутність правотворчої форми, а переважно через неякісну правозастосовну діяльність. Зроблено висновок, що правотворча діяльність (на прикладі законопроекту № 12442 від 27 січня 2025 р.) є черговою спробою викривлення кримінально-правової політики держави, яка не вирішить проблему порушення в мобілізаційній сфері. Наголошено, що важливим індикатором реагування влади на випадок порушення відповідними службовими особами процедури призову військовозобов’язаного на військову службу під час мобілізації є діаметрально протилежні судові рішення.
На підставі аналізу судової практики запропоновано визначити нову підставу звільнення військовослужбовців з військової служби під час дії воєнного стану через доповнення підпунктом «ж» п. 2 ч. 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» від 25 березня 1992 р. у такій редакції: «у зв’язку з набранням законної сили рішення суду, яким визнано протиправною процедуру призову військовозобов’язаного на військову службу під час мобілізації». Для реалізації принципу справедливості під час здійснення мобілізаційної підготовки та мобілізації запропоновано використати систему вибіркової військової служби США.

Роль філософсько-правових ідей епохи cередньовіччя у становленні та розвитку принципу верховенства права

І. В. Стаднік — 2025-06-28

Статтю присвячено дослідженню генезису принципу верховенства права та ролі філософсько-правових ідей епохи середньовіччя в цьому процесі. Кризові процеси, що відбуваються в сучасному світі (війни, пандемії, економічні кризи), серед іншого, мають своїм наслідком руйнацію усталеної системи цінностей, підміну понять та принципів. І звернення до витоків принципу верховенства права дає змогу проаналізувати об’єктивні та суб’єктивні передумови його формування, зрозуміти його глибинну сутність, переосмислити його зміст з урахуванням сучасного досвіду. Метою статті є узагальнення основних філософсько-правових ідей епохи середньовіччя щодо природи, місця і ролі права та обґрунтування на цій основі їх значення для сучасного розуміння принципу верховенства права з урахуванням тенденцій і перспектив його втілення в правовій системі суспільства. Проведено ретроспективний аналіз основних філософсько-правових ідей часів середньовіччя, що визначальним чином вплинули на розвиток принципу верховенства права (зокрема правові вчення А. Августина, Ф. Аквінського, М. Падуанського, Н. Макіавеллі, Ф. Гвіччардіні). Окрему увагу приділено висвітленню цих питань у зарубіжній філософсько-правовій літературі. На основі проведеного аналізу зроблено висновок, що середньовіччя як етап розвитку принципу верховенства права характеризується неоднозначністю у сприйнятті права, закону, держави, оскільки демонструє перехід від панування теологічного підходу у ранньому періоді до «секуляризації» у пізньому. Підтримано обґрунтований у літературі висновок щодо визнання розриву між релігійною та світською владою основною подією, що зумовила появу ідеї верховенства права. Зазначено, що саме за часів середньовіччя було закладено основи сучасного розуміння верховенства права та здійснено перші спроби нормативного закріплення гарантій та механізмів захисту прав і свобод людини, обмеження державної влади, професійного і незалежного правосуддя.

Спрощені податкові перевірки за законодавством України та Польщі

Ю. О. Костенко — 2025-06-28

У статті розглянуто процедурні аспекти здійснення спрощених податкових перевірок: 1) czynności sprawdzające – відповідно до норм ПК Польщі (ст. 282–288); 2) камеральної перевірки – відповідно до норм ПК України (ст. 75–76, 86). Виділено основні характеристики спрощеного податкового контролю в Республіці Польща: а) обмежений предмет спрощеної перевірки; б) швидкість процесу та відсутність закріплення конкретного строку на проведення; в) надання повноважень контролюючому органу на спрощений формат запиту, як безпосередньо до платника податків, так і його контрагентів з метою уточнення даних податкової звітності.
Обґрунтовано, що вітчизняним аналогом польського варіанта спрощеної податкової перевірки є камеральна перевірка, яка проводиться у приміщенні податкового органу виключно на підставі даних податкової декларації та системи електронного адміністрування ПДВ без безпосереднього контакту з платником податків та окремого рішення або повідомлення з боку контролюючого органу. Уточнено, що така перевірка за своєю правовою природою є формою поточного документального контролю за дотриманням платником вимог податкового законодавства. Доведено, що перевірка будь-яких інших відомостей, витребування у платника додаткової інформації та документів, подання яких разом з податковою декларацією чинним законодавством не передбачено, камеральною перевіркою не охоплюється. Якщо під час камеральної перевірки контролюючий орган на підставі саме інформаційних баз даних може виявити, що платник податків занизив податкові зобов’язання з відповідного податку, це може бути підставою для прийняття податкового повідомлення-рішення з визначенням суми занижених зобов’язань. Однак, якщо для такого висновку необхідним є дослідження безпосередньо первинних документів, які підтверджують показники податкової звітності, питання достовірності, повноти нарахування і сплати податку такий платник підлягає перевірці шляхом проведення виключно документальної перевірки.
Під час дослідження строків проведення камеральної перевірки піддано критиці відсутність визначення терміна «інші випадки» у п. 76.3 ПК України щодо запровадження загального строку давності, визначеного ст. 102 ПК України (1 095 днів з дня сплати податкового зобов’язання), що породжує правову невизначеність. З урахуванням польського досвіду запропоновано уточнити цей термін шляхом внесення до Кодексу вичерпного переліку або типізації відповідних ситуацій.

Кримінально-правова протидія безгосподарському використанню земель (ст. 254 КК): окремі правозастовчі проблеми

Р. О. Мовчан — 2025-06-28

У роботі здійснено критичний аналіз практики застосування ст. 254 Кримінального кодексу України, за результатами чого було виявлено наявні у відповідній царині проблеми, а також розроблено призначені для судових та правоохоронних органів рекомендації, направлені на їх усунення.
Зокрема, за результатами написання статті доведено, що у випадках незаконного знімання законними власниками (землекористувачами) поверхневого шару ґрунту належних їм земельних ділянок для подальшого видобування корисних копалин вирішальне значення для кваліфікації матиме належність відповідних корисних копалин до місцевого або загальнодержавного значення та їх вартість. Також обґрунтовано, що для інкримінування ч. 1 ст. 254 Кримінального кодексу України важливе значення має встановлення причинного зв’язку між передбаченими нею діяннями та наслідками. Зокрема, необхідним є проведення екологічної експертизи, що має базуватися на достовірній діагностиці стану ґрунтів.
Встановлено, що у випадках, коли тривале зниження або втрата родючості земель, виведення земель із сільськогосподарського обороту, змивання гумусного шару, порушення структури ґрунту стають наслідком забруднення або псування земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров’я людей або довкілля (зокрема, в разі використання земельної ділянки, наданої для ведення особистого селянського господарства, для виробництва продуктів перероблення деревини) та за наявності інших підстав скоєне потребує кваліфікації за сукупністю кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 254 та ст. 239 Кримінального кодексу України.
Аргументовано, що суб’єктом кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 254 Кримінального кодексу України, не повинні визнаватись особи, які самовільно зайняли земельну ділянку, оскільки на них не може бути покладено обов’язок дотримуватися правил щодо дбайливого і раціонального використання землі.

Відмежування кримінальних правопорушень, пов’язаних із незаконним поводженням зі зброєю, передбачених статтями 262–264, 410 Кримінального кодексу України

А. О. Хоменко — 2025-06-28

Стаття присвячена комплексному аналізу правових аспектів відмежування кримінальних правопорушень, пов’язаних зі зброєю, передбачених статтями 262–264 та 410 Кримінального кодексу України (далі – КК України). У межах дослідження здійснено докладний розгляд елементів складів зазначених кримінальних правопорушень з метою поглиблення розуміння їх правової природи та встановлення чітких меж між ними. Це набуває особливої актуальності з огляду на зростання кількості кримінальних правопорушень, пов’язаних із незаконним обігом зброї, у сучасних умовах.
Особлива увага у статті зосереджена на виокремленні характерних рис складів кримінальних правопорушень, що передбачають відповідальність за незаконне поводження зі зброєю, а також їх диференціації від суміжних складів кримінальних правопорушень зі схожими об’єктивними ознаками. Окремо проаналізовано юридичний зміст кожної з форм об’єктивної сторони, закріплених у диспозиціях статей 262–264, а також здійснено порівняльно-правову характеристику статті 410 КК України з метою встановлення меж кримінально-правової відповідальності.
У процесі аналізу встановлено, що ключовим критерієм розрізнення статей 262–264 та статті 410 КК України є суб’єкт кримінального правопорушення. А саме – випадку статті 410 КК України розгляду підлягає спеціальний суб’єкт – військовослужбовець; у випадках статей 262–264 КК України суб’єктом є будь-яка фізична осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності. До того ж у статті було враховано специфіку предмета (вогнепальна та холодна зброя, бойові припаси, вибухові речовини, вибухові пристрої, радіоактивні матеріали) та форми вчинення кримінальних правопорушень.
На підставі проведеного аналізу запропоновано напрями удосконалення чинного кримінального законодавства у сфері протидії незаконному обігу зброї. Зокрема, обґрунтовано доцільність уточнення окремих законодавчих формулювань, що містяться у відповідних статтях КК України, задля підвищення ефективності правозастосовної практики.

Організація місцевого самоврядування в Іспанії: досвід для України

І. С. Щебетун — 2025-06-28

У статті досліджуються актуальні питання пошуку оптимальної конституційної моделі місцевого самоврядування, визначення правових засад його організації та гарантування з урахуванням процесів євроінтеграції та децентралізації публічної влади. Автором здійснена спроба комплексного системного дослідження зарубіжного досвіду правового регулювання місцевого самоврядування, зокрема в державах континентальної Європи, а саме в Іспанії.
Оптимальною моделлю для будь-якої країни вважається та, яка була сформована з урахуванням історичних передумов та враховує власні традиції поряд із класичними моделями. У багатьох країнах формування відносин між центром та регіонами відбувається на основі поєднання рис, притаманних різним моделям місцевого самоврядування, що зумовлено різноманітними чинниками, а саме: системою врядування, особливостями адміністративного / державного контролю; адміністративно-територіальним устроєм; формами взаємодії місцевих спільнот із центром та ін.
Однією з характерних рис місцевого самоврядування як правового явища є те, що навіть у межах однієї держави існує безліч особливостей, властивих як державі загалом, так і окремим територіальним утворенням у її складі. Законодавець змушений враховувати такі особливості, оскільки це багато в чому зумовлює успішність функціонування інституту місцевого самоврядування у державі, тому законодавство про місцеве самоврядування кожної держави характеризується наявністю власних, особливих механізмів правового регулювання, впровадження та застосування яких спрямоване на досягнення поставленої мети.
Законодавство Іспанії визначає субсидіарний порядок встановлення нормативних засад діяльності органів місцевого самоврядування та автономних спільнот, що забезпечує в автономних спільнотах створення механізмів реалізації конституційно встановлених гарантій діяльності органів місцевого самоврядування та створення публічної влади на основі конституційних принципів єдності нації та єдиного публічного управління.
Можливість встановлення особливостей організації місцевого самоврядування для окремих територій передбачена Конституцією Іспанії, яка встановлює доволі гнучку систему місцевого самоврядування, що дає змогу за необхідності розширювати повноваження автономних співтовариств щодо правового регулювання діяльності органів місцевого самоврядування та сприяє досягненню однієї з основних цілей Конституції Іспанії – збереженню територіальної цілісності держави.

Конструктивні та моральні нормативи корпоративної соціальної відповідальності

І. О. Щербатюк — 2025-06-28

У статті досліджено моральні цілі бізнесу та належні відносини між бізнесом і суспільством з наголосом на правах людини та сталому розвитку. Розглянуто два типи норм поведінки для учасників відносин, особливо для корпоративного суб’єкта: морально нейтральні, які не ґрунтуються на етичних стандартах; морально змістовні, які ґрунтуються на них. Норма як соціальне очікування поведінки може базуватися або не базуватися на етичному стандарті. Різниця між конструктивними та моральними нормами поведінки визначається тим, що останні базуються на етичних принципах правильного і неправильного, а не на бажанні чи культурних очікуваннях. Наявність морального обов’язку покладає соціально обумовлену або етично обов’язкову відповідальність у корпоративно соціальній відповідальності. Норми як моральні імперативи є більш зобов’язуючими або обов’язковими для дотримання, ніж норми, які не мають моральної основи. Водночас існують моральні порушення, які завдають соціальної шкоди, хоча поведінка суб’єкта формально є законною. Однак і самі закони можуть бути аморальними, що змушує зацікавлені сторони спонукати корпоративних суб’єктів порушувати їх як позитивні дії щодо КСВ. У таких випадках судова заборона робити правильні речі переважає конструктивну вимогу дотримуватись закону. Розвиток сфери КСВ включає: стратегічні / економічні теорії, зосереджені на створенні багатства; інституційні теорії роблять наголос на сферах права людини та сталому розвитку; теорія зацікавлених сторін звертає увагу на структури зацікавлених сторін, включно з відносинами з ними.
Взаємодія між бізнесом і суспільством є динамічною та розвивається з часом і може мати такі наслідки: обидва сектори виграють, створюючи спільну цінність; бізнес досягає занадто великої влади в управлінні процесом державної політики, зводячи нанівець вигоди суспільства або навіть завдаючи збитків йому; недотримання правових, нормативних чи етичних обмежень призводить до негативної КСВ; обидва сектори програють, коли програми та проекти КСВ зазнають невдачі; внаслідок комбінованих провалів бізнесу та уряду обидва сектори стають неефективними – і страждає вся соціально-економічна система.

Цифровізація послуг у сфері будівництва: правові та організаційні аспекти

Я. С. Бляхарський — 2025-06-28

У статті здійснено комплексний аналіз сучасних підходів до цифровізації адміністративних послуг у сфері будівництва в Україні. Основну увагу зосереджено на функціонуванні Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва (ЄДЕССБ), яка відіграє ключову роль у реформуванні галузі та забезпеченні прозорості, ефективності й зменшенні корупційних ризиків. Висвітлено нормативно-правові засади створення та використання ЄДЕССБ, зокрема положення постанови Кабінету Міністрів України № 681, яка встановлює порядок надання адміністративних послуг з використанням електронної системи. Розглянуто принципи автоматичного надання адміністративних послуг – без участі посадових осіб – шляхом реєстрації повідомлень про початок виконання будівельних робіт, декаларцій про готовність об’єкта до експлуатації за умови відповідності поданих даних вимогам законодавства. Значну увагу приділено технічному та організаційному забезпеченню функціонування системи, її структурним складникам, серед яких Реєстр будівельної діяльності, електронний кабінет, публічний портал та інші інтегровані ресурси. Автор детально аналізує механізми обробки та перевірки інформації в автоматичному режимі, що ґрунтуються на оцінці ризиків, рівня потенційної загрози та інших критеріїв. Також акцентовано на можливості отримання послуг через портал «Дія» або ЦНАП, що розширює доступ громадян до будівельних сервісів. Порушено питання адаптації правового регулювання до потреб цифрового середовища, а також виклики, пов’язані зі впровадженням цифрових технологій, зокрема щодо захисту персональних даних, інтеграції з іншими державними системами, та підвищення рівня цифрової грамотності учасників будівельного процесу. У підсумку наголошується, що впровадження автоматизованих процедур у містобудівній сфері є важливим кроком до формування ефективної моделі публічного управління в умовах післявоєнного відновлення України.

Історична роль Господарського кодексу України в забезпеченні балансу інтересів суб’єктів господарювання

О. Ю. Волкович — 2025-06-28

Стаття присвячена достатньо актуальним питанням історичної ролі Господарського кодексу України в економічному та господарському секторі відносин. Досліджено баланс інтересів суб’єктів господарювання, вивчено передові здобутки зарубіжних країн, проаналізовано історичні передумови часів Стародавнього Риму, що мали вплив на такі відносини. На той час відносини у сфері економіки прийнято було регулювати двома провідними кодифікованими актами: Господарським кодексом України та Цивільним кодексом України. Цей досвід Україна запровадила у 2003 р., використавши досвід провідних європейських країн, які доволі вдало, динамічно поєднували таку практику.
Під час повномасштабного вторгнення росії на територію України прослідковується тенденція до зміни деяких законодавчих основ ведення бізнесу. Згодом Уряд виніс пропозиції щодо корегування господарської діяльності: було прийнято рішення щодо запровадження в дію Закону України «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об’єднань юридичних осіб». Через воєнну агресію частина господарських судів вимушена була переміститися в інші міста для більш безпечної реалізації функцій судової системи. Деякі автори-теоретики, цивілісти підтримують думку, що можна запровадити новацію щодо ліквідації господарських судів, у зв’язку з чим передбачити об’єднання судів першої та другої інстанції із приєднанням розгляду справ ще господарського циклу. Така новація, на нашу думку, є вкрай не допустима, оскільки «міксування» відносин господарського та цивільного характеру при місцевих судах призведе до деградації стандартів судочинства, яке демонструють господарські суди, в тому числі з дотриманням процесуальних строків. Однозначно, треба вивчати такі питання більш досконало, оскільки досвід провідних європейських держав є вкрай актуальним, зваженим та послідовним.

Структура комплаєнс-контролю та механізм його здійснення

В. В. Катеренюк — 2025-06-28

Статтю присвячено дослідженню окремих аспектів механізму корпоративного комплаєнс-контролю з метою розкриття його змісту як складника системи правового забезпечення господарської діяльності. На основі аналізу зв’язку з загальним поняттям комплаєнсу визначено місце комплаєнс-контролю в системі корпоративних відносин, охарактеризовано ключові елементи для його ефективного впровадження. Обґрунтовано, що корпоративний комплаєнс і корпоративний комплаєнс-контроль займають важливе місце в системі корпоративного управління суб’єктів господарювання, зокрема господарських товариств. Зазначено, що зв’язок між цими поняттями є концептуально значущим, оскільки впливає на визначення елементів, необхідних для впровадження механізму корпоративного комплаєнс-контролю. В механізмі корпоративного комплаєнс-контролю виділено елементи, на які цей механізм спирається, та елементи, через які він здійснюється. Першу групу елементів складають об’єкти, суб’єкти, нормативно-правова основа, результати, а другу – форми, методи, засоби реалізації такого контролю. Надано характеристику та конкретизовано всі елементи механізму корпоративного комплаєнс-контролю. Встановлено, що об’єкт корпоративного комплаєнс-контролю охоплює два складники, а саме: поведінку працівників, органів управління, власників суб’єкта господарювання, їхні рішення та дії; зміст внутрішніх нормативних актів суб’єкта господарювання, в яких закріплюються конкретні вимоги до поведінки, дій та рішень названих осіб суб’єкта господарювання. Обґрунтовано, що корпоративний комплаєнс-контроль здійснюється через форми, які відображають зовнішню форму та організаційний спосіб його реалізації; методи, які є способами здійснення контролю і можуть комбінуватися в межах певної форми, і засоби, тобто безпосередні інструменти здійснення контролю, вибір яких переважно залежить від застосовних методів комплаєнс-контролю.

Господарська процесуальна правосуб’єктність професійних спілок в умовах впровадження стратегії сталого розвитку світовою спільнотою

Р. С. Кушнір — 2025-06-28

У дослідженні висвітлено зміст і структурні елементи поняття «господарська процесуальна правосуб’єктність» професійних спілок як важливого компоненту процесуально-правового статусу цих суб’єктів на доктринальному й законодавчому рівні. Автором виявлено деякі проблемні питання за тематикою дослідження та розроблено пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання цих питань в умовах впровадження стратегії сталого розвитку світовою спільнотою.
У статті визначено, що сучасні профспілки є одними з активних провідників Цілей сталого розвитку у масштабах глобального світу, бо мета їх створення – здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів працівників, і саме вони виконують місію, пов’язану зі справедливим розподілом доходів, насамперед між роботодавцями і працівниками, безвідносно захищаючи право на гідну працю останніх.
Автором обґрунтовано, що професійним спілкам притаманна господарська процесуальна правосуб’єктність, яка є запорукою їх ефективної статутної діяльності, бо вона як обов’язковий компонент їх процесуально-правового статусу необхідна для захисту майнових й інших прав та інтересів цих суб’єктів як сторін господарського процесу у разі виникнення відповідних конфліктів.
У роботі узагальнено, що профспілкам як сторонам господарського процесу характерно те, що: вони стають учасниками господарської справи та ведуть процес у ній від свого імені (як позивач або відповідач); можуть брати участь у справі через представників; наділяються відповідним процесуально-правовим статусом із моменту відкриття провадження у справі; діють на захист власних прав та законних інтересів; кожна із сторін заінтересована у вирішені спору на свою користь; їх правосуб’єктність допускає процесуальне правонаступництво; з приводу їх справи ухвалюється господарським судом рішення; на них поширюються усі правові наслідки законної сили судового рішення; вони несуть судові витрати тощо.
Автором аргументовано необхідність перейменувати ст. 44 ГПК України з з «Процесуальна правоздатність та процесуальна дієздатність» на «Господарська процесуальна правосуб’єктність» і доповнити цю статтю новою нормою про процесуальну деліктоздатність, яка тісно пов’язана із дієздатністю та полягає у здатності нести відповідальність за вчинені правопорушення. Зазначене дасть змогу надати повну характеристику тріади елементів господарської процесуальної правосуб’єктності профспілок як складної юридичної властивості цих суб’єктів.

Право на отримання інформації як важлива складова процесуально-правового статусу учасників судового процесу

Т. В. Степанова — 2025-06-28

У статті проаналізовано реалізацію права на отримання інформації як одного з ключових елементів процесуального статусу учасників судового провадження. Підкреслено, що це право є не лише складовою права на справедливий суд, гарантованого Конституцією України та міжнародними актами (зокрема, ст. 6 Європейської конвенції з прав людини), а й необхідною умовою забезпечення рівності сторін, змагальності та ефективного доступу до правосуддя. Автор зазначає, що право на інформацію має бути реалізоване у процесуальних формах, і що це право, на відміну від обов’язків, не підлягає примусовому виконанню, проте його недотримання може призводити до негативних процесуальних наслідків. Приділено увагу функціонуванню Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи, яка забезпечує більш прозорий та оперативний обіг документів та можливість оперативного доступу до інформації по справі. Окремо проаналізовано специфіку реалізації права на інформацію в межах проваджень у справах про банкрутство. Автор наголошує, що кредитори, які не входять до комітету кредиторів, фактично виключені з доступу до інформації про хід справи, що створює нерівність між учасниками. Також досліджено практику ЄСПЛ, яка підтверджує, що несвоєчасне інформування особи про судове рішення може порушувати її право на доступ до суду. У статті підкреслюється важливість дотримання принципу правової визначеності під час поновлення строків на оскарження та необхідність законодавчого врегулювання цих питань. Автор доходить висновку, що право на отримання інформації є важливою складовою процесуально-правового статусу учасників судового процесу, однак має складну багаторівневу природу і залежить від місця учасника у справі та його поведінки в ході розгляду справи. Ефективна реалізація права на отримання інформації є основою справедливого судочинства, а держава повинна забезпечити рівні умови доступу до інформації для всіх учасників процесу. Практику ЄСПЛ з порушеного питання також можна вважати усталеною, хоча і зараз виникають справи, які розглядаються Європейським судом з прав людини щодо права на отримання інформації, що вказує на актуальність подальших досліджень у цьому напрямі.

Титул і зміст Правничого часопису Донецького національного університету імені Василя Стуса

На шпальтах поточного номера опубліковані наукові здобутки фахівців у сфері права, що присвячені розробці важливих актуальних проблем у галузях теорії та історії держави і права, конституційного, міжнародного, цивільного, господарського, адміністративного права.

Макет Часопису (в повному форматі)

Тематична спрямованість журналу охоплює широке коло спеціальноюридичних і міждисциплінарних питань щодо творення права, його витоків та принципів, тлумачення і застосування, змісту правових інститутів різних галузей права, етичних стандартів правничої професії.

Концептуальні підходи щодо удосконалення правового регулювання відводу (самовідводу) судді у цивільному судочинстві України

І. А. Боровська — 2025-06-28

Стаття присвячена дослідженню правової сутності заяви про відвід (самовідвід) судді та виробленню концептуальних положень щодо правового регулювання відводу (самовідводу) судді у цивільному судочинстві України.
У статті розглядається доктринальне визначення поняття відводу (самовідводу) судді. Окрема увага приділена аналізу законодавства України, судової практики Європейського суду з прав людини щодо регламентації права або обов’язку заявити відвід (самовідвід) судді залежно від суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин (судді, учасника справи), яким здійснюється відповідна процесуальна дія.
За результатами системного аналізу положень Цивільного процесуального кодексу України визначено, що у законодавстві міститься як пряма, імперативна вказівка – визначення підстав відводу (самовідводу) судді (п. 1–4 ч. 1, ч. 2, 3 ст. 36 ЦПК України), так і вказівка на «інші обставини, які викликають сумнів у неупередженості або об’єктивності судді» (п. 5 ч. 1 ст. 36 ЦПК України), перелік яких є невичерпним.
Обґрунтовано, що вирішуючи питання про самовідвід, судді не повинні діяти автоматично, а мають виходити як із об’єктивного, так і суб’єктивного критерію для визначення неупередженості у результаті розгляду справи. Під час вирішення питання самовідводу суддя має керуватися суб’єктивним критерієм, який визначається його особистими переконаннями та поведінкою, що дають змогу встановити виявлення його упередженості або безсторонності у справі. Неупередженість судді вважається такою, що існує, поки не буде доведено протилежне. Об’єктивний критерій неупередженості судді полягає у відсутності або наявності переконливих фактів, які викликають сумніви щодо безсторонності судді та які є об’єктивно обґрунтованими.
У контексті порушеного питання з метою внутрішнього узгодження положень Цивільного процесуального кодексу України, якими урегульована процедура відводу (самовідводу) судді (ч. 1 ст. 36 та ч. 1 ст. 39 цього Кодексу), їх уніфікації зі ст. 15 Кодексу суддівської етики та урахування судової практики Європейського суду з прав людини як джерела права, вироблено пропозиції про внесення змін до ч. 1 ст. 39 ЦПК України. За результатами проведеного дослідження зроблено висновки.

Спори про спадкування зброї

В. О. Нестеренко — 2025-06-28

У статті проаналізовано специфіку оформлення права на спадщину на зброю та встановлено, що відносини зі спадкування зброї за їх правовою природою є комплексними, оскільки складаються як із приватноправових відносин щодо переходу зброї до спадкоємця в порядку спадкового правонаступництва, так і з публічно-правових відносин, що регулюють порядок реєстрації зброї за спадкоємцем задля забезпечення можливості здійснення спадкоємцем як власником зброї всіх повноважень власника щодо володіння, користування та розпорядження зброєю.
Аргументовано, що спадкування зброї за чинним законодавством України має особливості, що обумовлено тим, що зброя є обмежено оборотоздатним об’єктом цивільних прав. Обґрунтовано, що відсутність законодавчого врегулювання відносин зі спадкування зброї породжує спори як приватноправового, так і публічно-правового характеру.
Встановлено, що до спорів приватноправового характеру належать спори про визнання права власності на зброю, що розглядаються у порядку цивільного судочинства. Під час розгляду цієї категорій спорів суди виходять з того, що:
а) чинне законодавство розрізняє поняття «спадкування зброї спадкоємцем» та «реєстрація зброї за спадкоємцем», оскільки сам факт отримання свідоцтва про право на спадщину на зброю не надає спадкоємцю права на зберігання зброї чи володіння нею, такі правомочності доступні спадкоємцю виключно за умови наявності у нього дозволу органу поліції на придбання зброї, а також перереєстрації (переоформлення) зброї на спадкоємця в органах Національної поліції;
б) у випадку, якщо позивач не позбавлений можливості оформити право на спадщину у позасудовому порядку, та право на отримання свідоцтва про право на спадщину на зброю в нотаріальному порядку не порушено, то це є підставою для відмови в задоволенні позову про визнання права власності на зброю у порядку спадкування.
Доведено, що до спорів публічно-правового характеру, які підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, належать спори, що виникають з приводу реєстрації органами Національної поліції зброї за спадкоємцем. При цьому суди виходять з того, що питання спадкування, у тому числі визначення складу спадщини, спадкоємців, їх черги, оформлення та видачі свідоцтва про право на спадщину на майно, перебувають за межами повноважень органів Національної поліції.